Читать «Номер нуль» онлайн - страница 18

— Але ж дізналися.

— Хто? Пентагон, який, мабуть, хотів приховати якусь халепу. А може, ті, що відкрили холодний синтез, мали рацію, а інші, що звинуватили їх у брехні, — обманюють?

— Щодо Пентагону та ЦРУ — згоден, та ти ж не віриш у те, що всі журнали для автомобілістів контролюють секретні служби заможної юдейської правлячої верхівки, котра ховається у засідці. Я намагався дістатися його здорового глузду.

— Та невже? — відповів він, гірко всміхаючись. — Вони теж мають стосунок до великої американської промисловості та семи сестер нафти. Саме вони по-звірячому вбили Маттеї, подія, до якої мені, може, й діла б ніякого не було, але це ж вони розстріляли мого діда, фінансуючи партизан. Бачиш, як усе між собою пов’язане?

Офіціанти вже застеляли скатертинами столи, показуючи нам, що час, коли можна було випити лише два келихи винця, вже сплив.

— Колись із двома келихами можна було сидіти хоч до другої години ночі, — зітхнув Браггадочо. — Але тепер і тут прагнуть грошовитих відвідувачів. Незабаром і тут, мабуть, зроблять дискотеку зі стробоскопічним освітленням. Наразі тут ще все справжнє, але вже тхне підробкою. Уяви, мені казали, що цим міланським закладом уже давно володіють тосканці. Я проти тосканців нічого не маю, може, вони теж непогані люди, але пригадую, як, коли був малим, розповідали про дочку наших знайомих, яка невдало вийшла заміж. Один кузен, пояснюючи, у чому причина, натякав: треба звести мур за Флоренцією. А мати додавала: хіба за Флоренцією? Відразу за Болоньєю!

Поки ми чекали на рахунок, Браггадочо промовив до мене майже пошепки:

— Чи ти мені грошей не позичиш? Я за два місяці віддам.

— Я? Та у мене, як і в тебе, — ані копійки.

— Звісно. Не знаю, скільки тобі платитиме Сімей, і знати права не маю. Це я так сказав, аби сказати. Утім, ти ж заплатиш за нас, га?

Отак я познайомився з Браггадочо.

IV

Середа, 8 квітня

Наступного дня ми по-справжньому вперше зібралися у редакції усі разом.

— Ми випускатимемо газету, — казав Сімей, — за 18 лютого цього року.

— Чому за 18 лютого? — спитав Камбрія, який згодом вирізнявся тим, що завжди ставив найдурніші питання.

— Тому, що цієї зими 17 лютого карабінери увійшли в офіс Маріо К’єзи, директора «Піо Альберго Тривулціо» — великого цабе у міланському осередку соціалістичної партії. Ви всі про це знаєте: К’єза вимагав хабарі за підряд на прибирання у Монці, — справа на сто сорок мільйонів, від якої він вимагав десять відсотків. Тож, бачте, навіть будинок для літніх людей є доброю дійною коровою. Мабуть, доїв не вперше, бо прибиральник втомився платити й здав К’єзу. Тому пішов до нього, щоб сплатити першу частину з чотирнадцяти умовлених мільйонів, таємно почепивши мікрофон та телекамеру. Щойно К’єза взяв хабар, у кабінет зайшли карабінери. К’єза, злякавшись, добув із шухляди ще більший хабар, який, певно, взяв ще з когось, і кинувся в нужник, щоб спустити ті всі гроші в унітаз. Та перш ніж змив усі ті гроші, вже був у наручниках. Цю історію ви нагадаєте й отак, Кабріє, вже знатимете, що писати у газеті, яка вийде наступного дня. Підіть в архів, пильно перечитайте новини за той день і напишіть нам колонку на першій шпальті. Хоча ні, краще величеньку статтю, бо, як я добре пригадую вечірні випуски новин, того дня про цю подію не повідомляли.