Читать «Менше знаєш, краще спиш» онлайн - страница 15

Ця інформація вразила мене й здалася дуже переконливою. На додаток до труднощів, з якими чеченцям довелося б зіткнутися при плануванні та здійсненні вибухів, важко було зрозуміти, як вони допомогли б їм у досягненні цілей. Єдиним реальним результатом таких терактів було б виправдання нового вторгнення в Чечню. Оточенню Єльцина вибухи, безперечно, стали в пригоді, бо воно сподівалося зберегти контроль над переходом президентської влади й у такий спосіб уникнути ув’язнення.

Тридцятого вересня генерал Олександр Лебедь, який балотувався в президенти 1996 року, сказав в інтерв’ю французькій газеті «Le Figaro», що він фактично впевнений у тому, що за підривами житлових будинків стоїть сім’я Єльцина. «Будь-який чеченський командир, що прагне помститися, почав би з підриву російських генералів. Він завдав би удару по будівлях МВС чи ФСБ, по складах зброї чи атомних електростанціях. Він не обрав би мішенню простих і безневинних людей. Було поставлено мету — почати масовий терор». Лебедя спитали, як далеко може піти кремлівський клан? «Вони готові на все, щоб утримати владу, — відповів він. — Усі засоби годяться».

На початок жовтня я почув уже досить, аби викласти свої підозри в статті, яку назвав «Анатомія бійні». Після розпаду СРСР я втратив контакти з редакціями російських газет і відновив ці зв’язки лише частково. Я був непевний, чи захоче хтось опублікувати статтю, в якій є натяк на те, що головний кандидат у президенти Росії — терорист. Але в той час я встановив контакт із газетою «The Washington Times», яка за Клінтона мала багато читачів у Вашингтоні завдяки своїй опозиційності. Свою статтю я вирішив надіслати туди.

А ще я збирався до Красноярська, де в 1990-х роках відбувалися криваві сутички за контроль над алюмінієвою промисловістю, під час яких було вбито десятки людей. А потім була запланована подорож автівкою з Красноярська до Саянська — п’ять годин шляхом, який пролягав засніженою тайгою, де машини легко зупиняли, а люди подекуди безслідно зникали.

Розмірковуючи над цими своїми планами, я вивчав випуск газети «Московский комсомолец» за 22 жовтня, де цілі шпальти були заповнені світлинами жертв вибухів. На одній сторінці було вміщено фото будинку по вулиці Гур’янова, в якому в усіх вікнах горіло світло. Я став роздивлятися обличчя загиблих. Ким вони були? Я дивився на світлину родини Михайліних — Сергія, Тетяни та їхніх двох дітей, 24-річної Жанни та 16-річного Олександра. Вони мешкали в 97-й квартирі. Жанна притулилася головою до голови брата. У батьків спокійний і, як мені здалося, гордий погляд. Уся сім’я загинула.

Наступна сторінка була присвячена жертвам вибуху на Каширському шосе. Фелікса Мішаріна, 58 років, із квартири 74 сфотографували на якомусь святі: права рука кудись простягнута, а лівою він обіймає дружину Віру, 50 років. На тій самій сторінці — фотографія руїн, які поховали під собою Мішаріних, коли залишена в підвалі бомба вибухнула. Що робити? Не звертати на все це уваги? І я написав електронного листа до редакції «The Washington Times», додав свою статтю і натиснув «Надіслати». А потім поїхав до аеропорту і нічним рейсом вилетів до Красноярська. Моя стаття з’явилася в газеті наступного дня — і була проігнорована читачами.