Читать «Паперові міста» онлайн - страница 89

Коли я слухав іншого співака, якого любила Марго, Боба Ділана, прийшла мама.

— Тато буде пізно, — сказала вона, не відчиняючи дверей у мою кімнату. — Зробити бутербродів з індичкою?

— Непогана ідея, — відказав я, а потім знову заплющив очі й повернувся до музики.

Отямився я тільки тоді, коли тато погукав мене вечеряти, а я вже прослухав півтора альбому.

Поки ми їли, батьки розмовляли про близькосхідну політику. Точніше, кричали, хоча і були згодні одне з одним у всьому. Вони кричали, що такий-то — брехун, а такий-то — брехун і злодій, і що всі повинні подати у відставку. Я зосередився на своєму бутерброді, а він був нічогенький: багато кетчупу і підсмаженої цибулі.

— Гаразд, досить, — нарешті мовила мама. — Квентине, ти як день провів?

— Чудово, — відказав я. — До іспитів готувався.

— Я повірити не можу, що пішов останній тиждень навчання, — сказав тато. — А здається, наче тільки вчора…

— Так, — погодилася мама.

Щось у мені заволало: «ОБЕРЕЖНО-НАПАД-НОСТАЛЬГІЇ-ОБЕРЕЖНО-ОБЕРЕЖНО-ОБЕРЕЖНО». Ні, мої батьки — чудові люди, але вони схильні до нападів жахливої сентиментальності.

— Ми тобою так пишаємося, — сказала мама. — Але, Боже, ми ж восени так сумуватимемо за тобою!

— Ну, не варто квапитися. Може, я ще провалю англійську.

Мама засміялася, а тоді мовила:

— До речі, вгадай, кого я вчора бачила? Бетті Парсон. Вона сказала, що Чак поїде вчитися до Університету Джорджії. Я за нього рада, він завжди так старався!

— Та виродок він, — сказав я.

— Ну, — відказав тато, — він хуліган. З поведінкою справи невтішні.

Це теж характерна риса моїх батьків: вони нікого виродками не вважають. Тобто вони думають, що людина не лайно, а просто з нею щось негаразд: соціофобія, межовий розлад особистості абощо.

— Так, — підхопила мама, — у Чака складнощі з навчанням. У нього є проблеми, як і у всіх людей. Я розумію, що тобі отак на однолітків дивитися складно, та коли підростеш, почнеш сприймати всіх — хороших хлопців, поганих хлопців, всяких хлопців — просто як людей. Усі вони — просто люди, і заслуговують на те, щоб їхні інтереси враховувалися. Всі вони різною мірою хворі, невротики, всі перебувають на різних етапах самопізнання. Але, ти знаєш, Бетті мені подобається, і я завжди покладала надії на Чака. Тож добре, що він поїде в коледж, хіба ні?

— Чесно кажучи, мамо, мені до нього взагалі байдуже.

Я от тільки не міг зрозуміти: якщо кожна людина — особистість, чому тоді мама з татом так ненавидять ізраїльських і палестинських політиків? Про них вони як про людей не говорять.

Тато поклав виделку і подивився на мене.

— Що довше я працюю, то більше переконуюся, що людям не вистачає добрих дзеркал. Людині дуже важко показати нам, який вигляд ми маємо збоку, а нам непросто показати, якими почуваємося ми зсередини.

— Це дуже зворушливо, — сказала мама. Мені було приємно, що у них такі гарні стосунки. — Але ж справа ще й у тому, що на якомусь глибинному рівні нам складно зрозуміти, що інші — такі ж люди, як і ми. Ми або ідеалізуємо їх, як богів, або опускаємо, як тварин.