Читать «Паперові міста» онлайн - страница 77
Джон Грін
Може, цим і треба зайнятися в першу чергу. Зрозуміти, що Марго за одна, коли вона не поводиться як Марго.
Якусь часину я лежав, притискаючи до себе ковдру і витріщаючись на стелю. Крізь щілину в стелі я дивився на шматочок пообіднього неба, схожого на ясно-блакитне полотно. Це ж ідеальне місце для сну: і зірки видно, і дощ не намочить.
Я подзвонив батькам. До телефону підійшов тато, я сказав, що ми в машині — збираємося зустрітися з Радаром і Анжелою і що ночую я в Бена. Він звелів мені не пити, я пообіцяв, що не буду, він сказав, що пишається моїм рішенням все ж таки піти на бал, а я подумав, чи пишався б він, якби дізнався, що я роблю насправді.
Тут було нудно. Ну, тобто, коли перестаєш боятися щурів і таємничого рипіння будинку, розумієш, що робити тут геть нема чого. Ні інтернету тобі, ні ТБ, ні музики. Тут було нудно навіть мені, тож я зовсім перестав розуміти, чому Марго обрала собі таке місце, адже вона — так мені завжди здавалося — нудьги терпіти не могла. Може, їй закортіло стати волоцюгою? Та навряд: навіть у «Морський світ» полізла вона в дорогих джинсах.
Оскільки зовнішньому світу більше не було чого мені запропонувати, я повернувся до «Пісні про себе», єдиного дарунка від Марго, що не викликав сумнівів. Я сів під діркою в стелі, схрестивши ноги й обернувшись так, щоб світло падало на сторінки. І мені раптом чомусь пощастило таки подужати ту поему.
Справа в тому, що початок у поеми був дуже марудний, але десь на дев’яностому рядку починалося щось на кшталт оповіді, тож я нарешті вчитався в ті рядки. Отож, Вітмен сидить собі (як він пише, байдикує) на траві, а тоді:
Це була та надія, про яку казала д-р Голден, — трава була метафорою надії. Але і це ще не все. Він продовжує:
Тобто виходить, що трава — це ще й метафора величі Божої абощо…
І ще трохи далі:
Може, трава — це ще й метафора нашої рівності та взаємозв’язку всіх людей, як і казала д-р Голден. І нарешті ось що він пише про траву:
