Читать «Паперові міста» онлайн - страница 74

Я не знав, що сказати. Може, він і мав рацію. Може, Марго й заслуговувала, щоб про неї забули. Але я забути її не міг.

Мама з татом ще були в ліжку, вони дивилися по ТБ якесь старе кіно.

— Можна я мінівен візьму? — запитав я.

— Певна річ, а що?

— Вирішив піти на бал, — швидко відказав я. Байка склалася сама собою. — З’їжджу по смокінг, потім до Бена. Ми обоє йдемо одинаками.

Мама, всміхаючись, сіла.

— Синку, по-моєму, це чудово. Гадаю, тобі це піде на користь. Ти заїдеш, щоб ми тебе сфотографували?

— Мамо, хіба обов’язково людину, що йде на бал без дівчини, ще й фотографувати? Хіба мало цього приниження?

Вона засміялася.

— Не забудь подзвонити до комендантської години, — сказав тато, тобто подзвонити слід до опівночі.

— Звісно, — відказав я. Брехати їм було так просто, що я мимоволі замислився, чому почав робити це тільки тої ночі з Марго.

Я погнав по трасі на захід, у бік Кісимі й тематичних парків розваг, попри Інтернешнл-драйв, де ми з Марго вдерлися в «Морський світ», і далі по шосе до Гейнс-Сіті. У тих краях багато озер, а навколо озер у Флориді завжди селяться багатії, тож недосілкам там не було звідки взятися. Але на одному вебсайті я знайшов відомості про величезну ділянку землі, яка переходила з рук до рук, і ніхто її чомусь так і не забудував. Я відразу впізнав її, тому що всі інші присілки в тому місці були обгороджені, а Квейл-Голлоу виявився лише пластиковим покажчиком, забитим у землю. Ще там були стовпчики з оголошеннями: «ПРОДАЖ», «ПЕРШОКЛАСНА ДІЛЯНКА» і «НАЙКРАЩЕ МІСЦЕ ДЛЯ ЗАБУДОВИ».

На відміну від інших недосілків, за Квейл-Голлоу хтось наглядав. Ділянки були розмічені кілочками, нещодавно навіть траву тут косили. Вулиці були заасфальтовані, де-не-де стояли дорожні знаки і покажчики. У центрі присілка викопали ідеально круглий ставок, який потім чогось осушили. Проїжджаючи повз, я бачив, що він близько десятьох футів завглибшки і десь сто футів у діаметрі. На дно кратера, де височів фонтан зі сталі й алюмінію, змією спускався шланг. Я знагла зрадів, що води там немає: мені не доведеться заглядати туди й гадати, чи не лежить Марго десь на дні, очікуючи, що я знайду водолазний костюм і витягну її.

Мене охопила впевненість, що в Квейл-Голлоу Марго немає. Навколо було чимало присілків, ховатися тут було не дуже зручно — ні живою, ні мертвою. Але я все одно вирішив оглянути все до кінця і, повільно об’їжджаючи вулиці на мінівені, раптом відчув таку безнадію! Хотілося радіти, що тут я не знайшов Марго, тільки як? Якщо не в Квейл-Голлоу, то знайду її в наступному недосілку, чи ще в наступному, чи ще в наступному. А може, я взагалі ніколи її не знайду. Так буде краще?

Я об’їхав усе і, нічого не виявивши, подався до шосе. Купив обід у дорожній забігайлівці та з’їв його, рухаючись на захід, до торгівельного центру.

12

Заїжджаючи на стоянку, я помітив синю липку стрічку, якою заклеїли діру, що ми пробили в дошках. Цікаво, хто міг тут побувати після нас?