Читать «Паперові міста» онлайн - страница 72
Джон Грін
Я намагався записувати все, що вона казала, бо сподівався упоратися з твором, не читаючи самої книжки. Під час розповіді мені раптом спало на думку, що д-р Голден надзвичайно вдумливо підходить до прочитаного. А ще вона казала, що їй подобається Вітмен. Отож після дзвоника на перерву я дістав «Листя трави» і почав повільно застібати наплічника, чекаючи, аж усі розбіжаться по домівках чи додаткових уроках. Один з однокласників попросив чергову відстрочку попереднього твору, а потім клас таки спорожнів.
— Мій любий шанувальник Вітмена, — звернулася до мене д-р Голден.
Я силувано всміхнувся.
— Ви знаєте Марго Рот Шпігельман? — запитав я.
Вона сіла за свій стіл і жестом запросила мене сісти навпроти.
— Я в неї не викладаю, але, зрозуміло, я про неї чула. І знаю, що вона втекла.
— Перш ніж, е-е-е, зникнути, вона, можна сказати, лишила мені цю збірку.
Я передав їй книжку, і д-р Голден почала її повільно гортати. А я провадив:
— Я всякчас думаю про підкреслення. Наприкінці «Пісні про себе» багато виділено про смерть. «Якщо знову потягне до мене, шукай мене під своїми підошвами».
— Отже, вона її лишила тобі…— тихенько сказала д-р Голден.
— Так.
Вона знайшла потрібне місце і постукала нігтем по виділеному зеленим тексту.
— Про одвірки? Це чудові рядки, Вітмен — ти ж це просто-таки
— Ну, Марго дещо сховала в завісах моїх дверей.
Д-р Голден засміялася.
— Ого! Розумно. Але поема чудова — мені прикро бачити, що її зводять до такого буквального змісту. І по-моєму, дівчина дуже похмуро сприйняла цей оптимістичний твір. Це поема про взаємозв’язок — про те, що у всіх нас спільне коріння, як у трави.
— Але ж те, що вона підкреслила… По-моєму, це більше схоже на передсмертну записку, — сказав я.
Пані Голден знову прочитала підкреслені рядки, після чого подивилася на мене.
— Виривати з контексту окремі слова і бачити в них похмурі алюзії — велика помилка, Квентине. Сподіваюся, що ця дівчина її не вчинила. Якщо ти прочитаєш цей твір цілком, ти зрозумієш, що з нього можна зробити тільки один висновок: життя — це неоціненний дарунок. Але — хтозна. Може, і Марго вибрала тільки ті рядки, які відбивають її погляд на світ. Вірші часто так читають. Але в такому разі можна твердити, що вона абсолютно не зрозуміла того, що хотів сказати Вітмен.
— Що ж це?
Вона згорнула книжку і подивилася на мене, аж я не зміг витримати її погляду.
— А ти як гадаєш?
— Не знаю, — мовив я, дивлячись на стос перевірених творів, що лежав у неї на столі.— Я кілька разів намагався подужати поему цілком, але далеко не просунувся. Здебільшого перечитую підкреслене. Хочу зрозуміти Марго, а не Вітмена.