Читать «Паперові міста» онлайн - страница 39

— З таким звуком Швидкісний Бен розтинає дві Хвилі…— і Бен показав, щó він зробив би, якби його голова опинилася біля дівочих грудей, хоч насправді це було майже нереально.

— Оце зараз, — сказав я, — тисячі тисяч американських дівчат здригнулися від жаху, переляку й огиди, хоч вони і не зрозуміли чому. Втім, збоченцю, скажу тобі, що поміж нами нічого не було.

— Чого і слід було чекати, — відказав Бен. — Я єдиний паруб’яга з яйцями, здатний запропонувати кицюні те, про що вона мріє, і водночас єдиний, кому ніяк не підвернеться шанс.

— Цікавий збіг, — сказав я.

Загалом життя йшло, як і раніше, от тільки я почувався страшенно втомленим. Я сподівався, що після цієї ночі все зміниться, але цього не сталося — принаймні поки що.

Продзеленчав другий дзвоник. Ми поквапилися в клас.

Я нестерпно втомився вже під час першого уроку, початків аналізу. Ну, я й прокинувся знесиленим, але поєднання втоми й математики — це вища несправедливість. Щоб не заснути, я почав писати Марго записку — відсилати її, звісно ж, я не збирався, просто перелічував ті моменти минулої ночі, які мені особливо сподобалися, — але навіть при цьому я засинав. У якийсь момент ручка просто перестала рухатися, а поле зору звужувалося і звужувалося, і я спробував пригадати, чи є різке звуження поля зору симптомом перевтоми. Я вирішив, що, мабуть, так, оскільки я перед собою нічого не бачив, крім пана Хімінеса, який стояв біля дошки, — ні на що інше уваги вже не вистачало. І коли вчитель назвав мене на ім’я, мене це вразило, бо в моєму всесвіті він стояв і писав щось на дошці, а як так вийшло, що я його і бачу, і чую водночас, я зрозуміти не міг.

— Так? — зронив я.

— Ти чув питання?

— Так? — знову зронив я.

— І ти підняв руку, бо хотів відповісти?

Я подивився на себе — рука була піднята, але я не розумів, як це сталося, я заледве розумів, як це виправити. Але, доклавши значних зусиль, я зміг звеліти руці опуститися, й коли вона впоралася з завданням, я нарешті сказав:

— Я просто хотів у туалет відпроситися!

— Іди, — відказав учитель.

І тоді хтось іще підняв руку і почав відповідати на якесь запитання про якесь диференційне рівняння.

Я дійшов до туалету, вмився, потім нахилився ближче до дзеркала й подивився на себе. Очі були червоні, і з цим нічого не можна було вдіяти. А потім мені спала на думку блискуча ідея. Я зайшов у кабінку, опустив покришку На унітазі, сів, притулився до бічної стіни і заснув. Спав я десь шістнадцять мілісекунд, поки не продзеленчав дзвоник на другий урок. Я підвівся і пішов на латину, потім на фізику, потім нарешті настав четвертий урок, і я пішов у їдальню, знайшов Бена і сказав:

— Мені треба поспати абощо, не знаю.

— Ходімо обідати в наш «Зікум», — відказав він.

«Зікум» — це п’ятнадцятирічний «б’юїк», яким по черзі від’їздили всі Бенові старші брати і сестри. Особливою охайністю вони не відзначалися, тож на ту пору як «б’юїк» потрапив до Бена, він більш ніж наполовину складався зі скотчу і шпаклівки. Повне ім’я того авта звучало як «Загнали і кинули у милі», але ми скоротили його до «Зікум». Працював «Зікум» не так на бензині, як на невичерпному паливі, що називається «людське сподівання». Сідаєш на гаряче вінілове сидіння і починаєш сподіватися, що авто заведеться, потім Бен повертає ключа, двигун робить кілька обертів, наче викинута на берег риба. Ти сподіваєшся дужче, мотор обертається ще кілька разів. Ти напружуєшся щосили — і нарешті машина заводиться.