Читать «Паперові міста» онлайн - страница 135
Джон Грін
— Вона думає, що я зобов’язана їй догоджати і що в мене не може бути ніяких своїх бажань, а коли я не догоджаю — мене викидають. Вона замки змінила. Це перше, що вона мені сказала. Господи Ісусе!
— Співчуваю, — кажу я, розсуваючи високу жовто-зелену траву. — Але з сестрою ти була рада поговорити?
— Так, вона класна. Знаєш, я зла на себе, що не подзвонила їй раніше.
— Авжеж, — погоджуюся я. Марго грайливо мене підштовхує.
— Ти повинен мене тішити, а не засмучувати! — каже вона. — Це ж твоя робота!
— Я й не знав, що моя робота — вам догоджати, пані Шпігельман.
— О-о-о, — сміється вона, — це так маму звати. Який удар! Але так і є… Ну, розкажи мені і про себе. Якщо Бен з Лейсі зустрічаються, у вас там, напевно, щоночі оргії з дівчатками з підтанцьовки?
Ми повільно йдемо нерівним полем. Спершу воно не здається мені великим, але ми йдемо і йдемо, а дерева на обрії не наближаються. Я розповідаю про те, як ми втекли з вручення атестатів, як неймовірно закрутився наш Дрейдел. Про бал, про те, як Лейсі посварилася з Беккою, як я ночував у Оспрі.
— В ту ніч я остаточно переконався, що ти там була, — кажу я. — Ковдра зберегла твій запах.
Її рука торкається моєї долоні, й я хапаю її, бо відчуваю, що руйнувати вже майже нічого. Марго дивиться на мене.
— Я повинна була виїхати. Я дарма тебе перелякала, це безглуздо вийшло, слід було все трохи краще спланувати. Але я справді повинна була виїхати. Розумієш?
— Так, — відповідаю я. — Але гадаю, що тепер ти можеш повернутися. Серйозно.
— Ні, не розумієш, — заперечує Марго, і вона має рацію. Це написано на моєму обличчі: я не можу стати нею, а вона не може стати мною. Може, у Вітмена і був такий дар, але в мене його немає. Мені доводиться питати у пораненого, де болить, бо сам я не можу стати цим пораненим. Єдиний поранений, яким я можу бути, це я сам.
Притоптую траву і сідаю. Марго вкладається поруч зі мною, підставивши під голову наплічник. Тоді я теж лягаю. Вона дістає з наплічника кілька книжок і дає мені — щоб і в мене була подушка. «Вибране» Емілі Дікінсон і «Листя трави».
— У мене було два примірники, — пояснює вона з усмішкою.
— Поема до біса чудова, — кажу я. — Кращої ти і вибрати не могла.
— Насправді я того ранку робила все, скоряючись якомусь імпульсу. Згадала рядки про двері й вирішила, що пасують вони ідеально. Але, приїхавши сюди, я її перечитала. Ми її проходили давно, на англійській, і мені сподобалося. Я багато віршів читала. Намагалася зрозуміти, що саме в тобі мене в ту ніч так здивувало? Довгий час я думала: те, що ти цитуєш Еліота.
— А насправді,— кажу я, — тебе вразив розмір моїх біцепсів і те, як граційно я вилазив з вікна.
Марго посміхається.
— Замовкни і дай мені зробити комплімент як слід. Справа не у віршах і не в біцепсах. Мене здивувало, що, попри все твоє хвилювання, ти дійсно виявився схожим на того Квентина з моєї дитячої повісті. Розумієш, я пишу свої плани згори цього тексту вже кілька років, і щоразу я перечитувала сторінку, перш ніж її списати, і над кожною сторінкою реготала — ти не ображайся, але я думала: «Господи, невже я вважала
