Читать «Паперові міста» онлайн - страница 134

— Біда не тільки в них. Мене знову засмокче, — каже вона, — і я вже не виберуся. Біда не в плітках, не у вечірках і не в усьому цьому лайні, а в тому, що правильне життя — коледж, робота, чоловік і дітлахи — це небезпечна пастка.

Біда в тому, раптом думаю я, що я вірю в коледж, роботу і, може, колись навіть і дітлахів. Я вірю в майбутнє. Може, це мій недолік, але у мене він вроджений.

— Навчання розширює можливості,— нарешті кажу я. — А не обмежує їх.

Марго посміхається.

— Спасибі, адвокате вищої освіти Джейкобсен, — відповідає вона і змінює тему. — Я часто уявляла тебе в Оспрі. Чи звикнеш ти до нього. Чи перестанеш боятися щурів.

— Звик. Мені навіть почало там подобатися. Я провів там ніч, коли всі були на балу.

— Фантастика, — посміхається вона. — Я так і думала, що рано чи пізно тобі сподобається. Мені в Оспрі жодного разу не було нудно, але це тому, що завжди приходила пора повертатися додому. А тут я занудьгувала. Тут нема чого робити, і я так багато читаю! А ще нервую, я ж тут нікого не знаю. Я чекала, що самотність і нерви змусять мене повернутися. Аж ні: це єдине, чого я зробити не можу, К.

Я киваю. Це я розумію. Але я все ж таки роблю ще одну спробу.

— А що потім? Коли скінчиться літо? Як же коледж? І вся решта життя?

— А що? — знизує Марго плечима.

— Ти не хвилюється про, ну, майбутнє?

— «Майбутнє — це безліч нині», — каже вона. На це мені заперечити нема чого, я просто перетравлюю думку, а Марго провадить: — Це Емілі Дікінсон. Я ж кажу, я багато читаю.

Я думаю, що майбутнє заслуговує віри в нього. Але з Емілі Дікінсон сперечатися складно. Марго підводиться, завдає рюкзак на плече, простягає мені руку:

— Прогуляймося.

Коли ми виходимо надвір, вона просить у мене телефон. Набирає номер, я хочу відійти, щоб дати їй поговорити, але вона хапає мене за руку і не відпускає. Ми разом ідемо в поле, вона розмовляє з батьками.

— Привіт, це Марго… Я в Аґлое, штат Нью-Йорк, з Квентином… Е-е-е… ні, мамо, просто думаю, як тобі відповісти по-чесному… Мамо, годі… Не знаю, мамо… Я вирішила поїхати у вигадане місто. Ось що сталося… Не думаю, що повернуся… Можна з Руті поговорити?.. Привіт, сестричко… Так, але я перша тебе полюбила… Так, вибач. Це була помилка. Я думала… Не знаю, про що я думала, Руті, але це точно була помилка, і тепер я дзвонитиму. Мамі, може, й ні, а тобі — так… По середах?.. По середах ти зайнята. Гм. О’кей. А який день тебе влаштує?.. Тоді вівторок… Ага, щовівторка… Ага, і цього вівторка теж, — Марго міцно заплющує очі, зціплює зуби. — О’кей, Руті, передай трубку назад мамі, гаразд?.. Мамо, я тебе люблю. Все буде добре. Точно тобі кажу… Ага, о’кей, і ти теж. Бувай.

Вона зупиняється, згортає мій телефон-книжечку, але не віддає. Стискає його так міцно, що кінчики пальців рожевіють, а потім впускає його на землю. Верещить — недовго, але дуже голосно, — і коли вереск завмирає, я вперше усвідомлюю, наскільки в Аґлое тихо.