Читать «Паперові міста» онлайн - страница 119
Джон Грін
Хлопець трохи спантеличений.
— Є кілька камуфляжних, поруч з машинною оливою.
— Чудово, — радіє Радар. Потім обертається до мене і каже: — Будь другом, вибери мені штани. І, може, футболку трохи кращу.
— Буде зроблено.
Виявляється, камуфляжні штани представлені не у всіх розмірах. Є тільки середній і великий. Я хапаю середні плюс велику рожеву футболку з написом: «НАЙКРАЩА БАБУСЯ НА СВІТІ». І ще три пляшки «Bluefin».
Коли Лейсі виходить з туалету, я віддаю все це їй, а сам іду в жіночу кабінку, бо Радар ще не вийшов. Раніше я в жіночій кабінці на заправці, здається, не бував.
Немає автомата з презервативами.
Стіни менше пописані.
Немає пісуара.
Смердить приблизно так само, і це трохи розчаровує. Коли я виходжу, Лейсі розплачується, Бен сигналить, і я, трохи загаявшись, біжу до машини.
— Ми втратили хвилину, — повідомляє Бен; він сидить попереду на пасажирському сидінні. Лейсі звертає на дорогу, яка вливається в шосе.
— Пробачте, — каже Радар; він сидить позаду, поруч зі мною, і, звиваючись, вдягає штани під мантією. — Але добре те, що у мене тепер є штани. І нова футболка. Де вона, К.?
Лейсі віддає йому пакет.
— Дуже смішно, — він скидає мантію і натягує замість неї «бабусину» футболку.
Бен тим часом стогне, що йому ніхто штанів не купив. І каже, що у нього свербить дупа. І що він подумав ще раз і вирішив, що йому все ж таки треба в туалет.
ГОДИНА ОДИНАДЦЯТА
Ми доїжджаємо до ділянки, де ремонтується дорога. Траса звужується до однієї-єдиної смуги, і ми впираємося в трактор з причепом, який іде на допустимій для ремонтованої ділянки швидкості тридцять п’ять миль за годину. Лейсі як водій ідеально пасує для такої ситуації. Я гамселив би кулаками по керму, а вона мирно розмовляє з Беном, коли ж це обертається і каже:
— К., мені потрібно в туалет, все одно ми через цього тягача гаємо час…
Я мовчки киваю. Я її не звинувачую. Я б давно вже зупинив авто, якби не міг відлити у пляшку. А вона просто героїня — стільки триматися.
Лейсі під’їжджає до цілодобової заправки, і я виходжу, щоб розім’яти затерплі ноги. Коли вона вертається, я сиджу за кермом. Я і сам не зрозумів, як там опинився, чому сів туди замість Лейсі. Вона підходить до водійських дверцят і бачить мене; вікно відчинене, і я кажу:
— Я можу повести.
Все-таки це моє авто і моя місія.
— Справді? Ти певен?
— Ага, ага, я зможу їхати.
Лейсі рвучко відсуває двері й укладається на першому ряду сидінь.
ГОДИНА ДВАНАДЦЯТА
2:40. Лейсі спить. Радар спить. Я веду авто. Дорога порожня. Навіть водії вантажівок майже всі полягали спати. Фари зустрічної машини я бачу лише раз на кілька хвилин. Бен не дає мені заснути, він сидить поруч, ми балакаємо. Про Марго.
— Ти думав про те, як ми це Аґлое взагалі розшукаємо? — запитує він.
— Е-е-е, я приблизно уявляю, де це перехрестя. І там нічого немає, тільки перехрестя.
— І вона там сидить у своїй машині, підперши рукою підборіддя, і чекає на тебе?
— Це полегшило б моє завдання, — відповідаю я.
— Братан, мушу зізнатися, я трохи занепокоєний, бо… ну, якщо все вийде не так, як ти запланував… ти будеш серйозно розчарований.