Читать «Паперові міста» онлайн - страница 110

А що ж Бен? Його роль — захотіти в туалет. Спочатку, звісно, здається, що він просто почне скаржитися на те, що немає дисків і що всі радіостанції в Орландо — відстій, крім нашої шкільної, але її вже не чути. Але незабаром він забуває про цю нісенітницю і переходить до головного: він хоче в туалет.

— Мені треба посцять, — заявляє він о 3:06. Сорок три хвилини, як ми виїхали. І лишилося нам їхати приблизно день.

— Ну, — відповідає Радар, — можу тебе порадувати тим, що ми зупинимося. Але, на жаль, не раніше, ніж за чотири години тридцять хвилин.

— Думаю, витримаю, — обіцяє Бен, але о 03:10 повідомляє: — Взагалі, мені дуже хочеться. Дуже.

— Терпи, — відповідаємо ми хором.

— Але я… — каже він.

— Терпи! — знову хором відповідаємо ми.

Якийсь час ми так розважаємося: Бен хоче в туалет, а ми велимо йому терпіти. Він сміється і скаржиться, що від сміху сцяти хочеться ще більше. Лейсі підскакує до нього ззаду і лоскоче. Він регоче, я сміюся з нього, не зменшуючи швидкості. Мені цікаво, Марго навмисне влаштувала нам таку поїздку, чи це вийшло випадково — але все одно мені так весело не було відтоді, як я провів кілька годин за кермом маминого мінівена.

ГОДИНА ДРУГА

Я досі за кермом. Ми звертаємо на північ, на 1-95, і мчимо по серпантину на північ Флориди, дорога проходить неподалік узбережжя, хоч і не зовсім по ньому. Тут ростуть сосни, високі та стрункі, просто як я. Але, крім самої дороги, нічого цікавого немає, я багатьох обганяю, іноді хтось обганяє мене, я стежу за тим, хто у мене попереду і позаду, хто наближається і віддаляється.

Лейсі з Беном сіли разом, а Радар умостився ззаду, бо вони граються у «Я виявив», коли дозволено виявляти тільки те, чого фізично побачити неможливо.

— Я виявив дещо трагічно класне, — починає Радар.

— Як Бен усміхається тільки правим кутиком рота? — припускає Лейсі.

— Ні,— відповідає Радар, — до того ж навіщо ці сентименти? Бр-р-р.

— Ти виявив, що у вас під мантіями нічого немає, а тепер в такому вигляді доводиться їхати в Нью-Йорк, і всі інші водії думають, що ви в сукнях?

— Ні,— каже Радар, — це просто трагічно, але не класно.

— Нічого, — посміхається Лейсі,— з часом ви полюбите сукні. Вітерець приємно задуває…

— О, я знаю! — вигукую я. — Ти виявив, що в нас попереду двадцятичотирьохгодинна мандрівка в мінівені. Це класно, адже мандрівка — це завжди класно; а трагічно, бо ми спалимо стільки бензину, що це знищить нашу планету.

Радар знову каже, що я не вгадав, тож гра триває. Я жену на сімдесяти двох, молячись, щоб мені не виписали штрафу, і граю з ними в цю метафізичну версію «Я виявив». Трагічним і класним виявляється те, що ми не змогли з’явитися на врученні у взятих напрокат мантіях, під якими нічого немає. Я пролітаю повз поліцейське авто, що стоїть на розділовій смузі, засіяній травою. Обіруч міцно хапаюся за кермо, не сумніваючись у тому, що за нами зараз помчать і змусять зупинитися. Але ніхто не женеться. Може, розуміючи, що я перевищую швидкість тільки тому, що мушу.