Читать «Чорний дім» онлайн - страница 6

— Присягаюся, це стосується останнього, хто дзвонив, і усіх, і кожного з вас — я люблю вас усіх, любі мої, і це щира правда. Я люблю вас, як моя мама любила свою грядочку ріпи. ХОЧА ІНОДІ ВИ ДОВОДИТЕ МЕНЕ ДО БОЖЕВІЛЛЯ! Під кінець одинадцятого іннінгу — два аути! Рахунок шість-сім — «Реди» попереду. Гравці на другій і третій базі. Бетер відбиває в центр поля. Різ біжить з третьої, добігає, ще трішечки… і встигає, встигає на базу! Навіть сліпий зарахував би очко!

— Думаю, це був чудовий кидок, чув про нього по радіо, — каже Том Лунд.

Обидва добре розуміють, що погарячкували.

— З вашого дозволу, — веде далі найпопулярніший «Голос Кулі Кантрі», — я дозволю собі дійти висновку і скажу лише одне: кожного суддю в Міллер-Парку — на мило, як і всіх суддів Національної Ліги, а замінити їх треба — СЛІПИМИ! І ви знаєте, друзі мої, я переконаний, що результат їхньої роботи був би на шістдесят, а то й сімдесят відсотків кращий. ВІДДАЙТЕ РОБОТУ ТИМ, ХТО ЇЇ МОЖЕ ВИКОНУВАТИ КРАЩЕ, — СЛІПИМ!

Том Лунд умить змінився на лиці й зашарівся. Кумедний він, цей Джордж Ретбун.

— Давай не будемо, — каже Боббі.

Посміхнувшись, Лунд дістає газету з пакунка і розкладає її в себе на столі. Раптом посмішка застигає на його вустах, а вираз обличчя змінюється:

— О, ні. О, чорт.

— Що?

Лунд важко зітхає і киває головою.

— Господи, я вже навіть боюся питати, що там. — Боббі засовує руки в кишені, розправляє плечі, витягує праву руку і затуляє нею очі. — Можна, я буду сліпим суддею? Я більше не хочу бути копом.

Лунд мовчить.

— Щось у заголовку? Невже все так погано? — Боббі забирає руку від очей і затримує в повітрі.

— Схоже, — розпочинає Лунд, — одуматись і відступити зовсім не входить у плани Венделла. Гидко подумати: я щойно казав, що мені сподобався цей покидьок.

— Агов, прокинься, — сказав Боббі. — Тобі ніколи ніхто не казав, що офіцери поліції та журналісти стоять з різних боків барикад?

Том перехиляється через стіл усім своїм тілом. Горизонтальна, схожа на шрам, зморшка перерізає його чоло, засмаглі щоки наливаються багряним рум’янцем. Він тицяє пальцем у Боббі Дюлака:

— Це те, що мене в тобі дістає. Скільки ти тут? П’ять-шість місяців? Дейл найняв мене ще чотири роки тому, коли він разом із Голлівудом надів наручники на містера Торнберґа Кіндерлінґа. Це була найгучніша судова справа цього округу за останні тридцять років. Я не вихваляюся, проте я теж зробив вагомий внесок у цю справу й допоміг з’ясувати деякі факти.

— Один факт, — зауважив Боббі.

— Я нагадав Дейлу про барменшу в барі, з нею поговорив Голлівуд, і це була досить велика зачіпка, яка йому дуже допомогла. Тож не розмовляй зі мною в такому тоні.

Боббі Дюлак удає, що розкаюється:

— Вибач, Томе. Здається, я й справді трохи погарячкував і перегнув палицю.