Читать «Байки проти ночі» онлайн - страница 8

Ігор схвально підняв великий палець угору, дивлячись на мене.

Коли малий, покуштувавши шмарклів, вибіг з палати, продовжуючи голосити й плюватися, Нонна піднялася, обсмикнула спідницю і, навіть не глянувши в мій бік, теж попрямувала до виходу, немов забула, навіщо приходила. І ось тут я цілком ясно зрозумів, навіщо — ну звісно, заради мене, щоб виконати свій улюблений трюк з новоприбулим недолітком (звичайно, що навіть у її п’ятнадцять такий фокус із хлопчиськом, років на три старшим за мене, міг би їй дорого обійтись). Назвіть це дитячою інтуїцією, але я відразу здогадався, що вона проробляє це з усіма, з ким може дозволити собі таке задоволення.

— Останній раз, Нонно, — сказав Ігор. — У нас це було востаннє.

Вона обернулася біля дверей, подарувала йому шикарну посмішку, про яку сьогодні б сказали: «на мільйон доларів», тільки вже зовсім не таку милу, як колись, і, не сказавши жодного слова, вийшла. Наскільки я пам’ятаю, справді, нічого такого більше не повторювалося, принаймні у нас.

— Чопськая давалка! — послав їй услід хтось із «наших».

Нонна приїхала з глухого прикордонного містечка Чоп, що приблизно за триста кілометрів від Львова, де, схоже, таким кобилам, як вона, які дозрівають, не було чим займатися з нудьги, крім як вправлятися в майстерному харканні в рот малоліткам.

— Чудово, Юро, так тримати, — це вже мені. У відповідь я кисло посміхнувся, водночас міркуючи, що став свідком чогось настільки нечуваного, про що не раз зможу потім розповідати друзям і знайомим довгими вечорами.

Незабаром мені ще випаде нагода дізнатися, що будь-які витівки Нонни — просто бліднішали порівняно з тим, на що були здатні медсестри нашого маленького санаторію «Супутник».

Сім років — останній бастіон наївності.

* * *

Незадовго до вечері мені дуже захотілося цукерок. Я зайшов до їдальні, де на одній із полиць буфета залишився мій пакет, який зібрала мама. Я розкрив його й дістав целофановий кульок, але моїх улюблених шоколадних там не було, тільки льодяники (пригорща «Театральних» і «М’ятних»). До того ж пара «Гуліверів» і півдюжини трюфелів теж зникли. Я довго стояв біля буфета й недовірливо роздивлявся кульок. Питання в тім, куди могли щезнути цукерки?

Якби я був на рік старшим, то, звичайно, відразу вирішив би, що їх у мене поцупили (чи свиснули — як тоді говорили). І мав би рацію. Ну не в тимчасове ж користування взяли! Однак я ще ніколи не зустрічався з таким нахабним злодійством і тому спочатку подумав, що мама просто забула їх покласти, коли збирала кульок. Але відразу згадав, як сам клав туди цукерки — ще б забути! Версія не протрималася й секунди. Нова, поки я розгублено крутив у руках прозорий кульок, полягала в тому, що хтось, можливо, переплутав пакет і ненавмисне взяв мої цукерки (точніше — з’їв). Це припущення здалося набагато переконливішим, ніж попереднє, хоча теж виглядало дуже малоймовірним і протрималося секунди дві — справжній прогрес.