Читать «Нечиста кров» онлайн - страница 63
Сергій Карюк
— Я була там, — ще раз повторила війтова вже менш трагічним тоном, — бачила вашу виставу… А ви таки майстер, Богуславе, ви це знаєте? Що ви робите у цій пустці, де ваші таланти оцінять хіба що ведмеді в пущі? Ви могли б примусили шаленіти публіку будь-де: у Празі, Варшаві, Відні. Куди там тим бовдурам з паризької La Comédie-Italienne… Але чому ви сумний, чи вас не влаштував шалений успіх, який ви мали у публіки? — уїдливо запитала Краваржова.
— Так, я розумію і смиренно приймаю ваші насмішки, пані, і не знаю, що на них відповісти. Хіба що правду. А правда така, що я не хотів, аби все вийшло так, як вийшло. Зізнаюся, моя самовпевненість зіграла свою роль, звичайно, але я навіть і подумати не міг… — Голота зітхнув, — до чого це призведе…
— Та це не єдина причина вашого похмурого настрою? — вгадала війтова.
— Я жалкую за Сокирчуком, — мовив Голота, дивлячись убік. — Незважаючи на весь героїзм Краваржа, — додав він швидко, — помер він занадто рано.
— Як це? — здивувалася Софія.
— Бо забрав у могилу всі свої загадки.
— О Боже, а що, були ще загадки, які ви не розгадали?
— Були? Та їх море, пані! Я досі не розумію, навіщо він напав з людьми на старого Фельчинського? Чому? Більшого хаосу, ніж уже був, годі собі й уявити. Князю, якому Сокирчук і так повідомив, що ваш чоловік улаштував безлад у його маєтках, було достатньо й тих попередніх убивств, аби прибрати Краваржа з війтівства. Навіщо ж Сокирчуку була ще й ця смерть старого? Навіщо спалив Дарку, служку Фельчинського? Її тоді знайшли в невеличкому сховку під полою, і двері в цей схрон хтось зачинив. Та усе це Сокирчук може розповісти тепер хіба що могильним червам, — зітхнув Голота.
— І що ви думаєте робити далі? — схвильовано запитала Софія.
— Думаю, залишуся тут ще на деякий час. Причин оселитися аж надто багато. Продовжу розслідування і…
Він на мить завмер, пильно подивився на Софію, що сиділа навпроти, дивно дивлячись на нього, а тоді встав, перехилився через стіл і наблизив своє обличчя до неї, ледь торкнувшись уст. Війтова негайно впилася в його губи палким цілунком, але за мить відсторонилася, закривши обличчя рукавом.
— Я мусив це зробити, Софіє, бо мрії інколи все ж мають справджуватися, — хрипко промовив Голота.
— Богуславе… давайте… вечеряти, — запинаючись і відводячи очі, проказала на це війтова.
Голота відсунувся від Софії, її груди швидко здіймалися, а пальці тремтіли. Вона відвернулася, швидким порухом пригладила волосся, а вже за мить засміялася кришталевим, мов дзвоник, сміхом.
— Не можна ж, щоб ви не оцінили всі мої старання. Я ж готувала для вас, а востаннє я це робила, мабуть, ще вдома, в Рацибужі…
Голота мовчки сів і подивився, як війтова наливає собі наливки, а йому оковитої з високого графина. У вухах гупало, він думав лише про її тіло, що було ось тут, зовсім поруч, варто лише простягти руки і… Голота хитнув головою. «Заспокойся врешті, дурню», — подумав він і величезним зусиллям волі підняв голову, аби подивитися в очі Краваржовій.