Читать «Нечиста кров» онлайн - страница 58

— Брехня! — заревів війт, який сидів, стискаючи й розтискаючи свої величезні кулаки, і лице його пішло плямами. З білого він став буряковим і ледь стримував себе, аби не кинутись у бійку.

— Брехня? А таки брехня, — несподівано легко погодився Голота. — Тільки-но я взявся перевіряти чутки, як виявилося, що розповідь про кохання Краваржа до Марусі — то брехня з брехень, Фельчинському війт віддав усі гроші за тиждень до смерті, а дальшому вже й вірити не хотілося… Коротше кажучи, наговорював хтось на нашого війта, і той хтось хотів, аби я винуватив Краваржа.

— Я довго думав, хто цей хтось, а тоді… Тоді мені розповіли, що Маруся-шинкарка, яка ніби-то померла від упирської моровиці, жива-живісінька.

Натовп недовірливо зашумів, хтось крикнув прямо біля сцени, на якій стояв Голота:

— Неправда, я бачив, як вона з піною бігла вулицею…

— Та замовкни. Бачили потім її біля лісу, жива-живісінька, — загув грубий голос сільського коваля Меходи.

— Хто? Баба Клинчиха, що горілку, як воду, хлепче?

— Хто, я?! Та ти, стерво, що попід дворами лежиш, як нап’єшся, мені таке кажеш?! — махаючи ковінькою, вибігла баба Клинчиха, яка, не довго думаючи, уперіщила палицею пліткарку.

Перед сценою вже починалася кривава бійка між бабами, коли гайдук по знаку Голоти, вихопив пістоля й встрелив у повітря. Баби злякано поприсідали, і їх швидко відтягли одну від одної.

— Тихо! Ти, Андрію, спитай у шинкарчиного діда Крука. До нього на пасіку вона побігла. Коли я взнав, то зразу зрозумів — не війт, а шинкарка вбивала.

— Навіщо їй було вбивати? — спитав той же недовірливий Андрій.

— Бо кинув дівчину пан Калиновський, от чому! Що, а ви й не знали, що вони любилися? Вирішила шинкарка помститися й отруїла Калиновського. А для того, щоб відвести від себе людські підозри вона й про упирів кричала, і плахту на собі роздирала, і прикидалася, що от-от помре… Сама ж побігла до свого діда на пасіку й сховалася…

Натовп недовірливо загудів. Голота підняв руку, заспокоюючи людей.

— Кинувся я до старого Крука, та вже пізно було. Живою Марусю не застав — повісилася вона на шворці. Отак. Чи совість її замучила, чи що, не знаю. Та тоді думав, що з нею в могилу пішла і її таємниця.

— Йой! — почувся тонкий дівчачий голос. Усі одночасно видихнули. Голота засмучено повісив голову, а тоді знову підняв свої блискучі очі і на його обличчі грала посмішка.

— Як вам? Жах, еге ж? Дівчина вбила коханця та його слугу, а тоді звела рахунки з життям. І все через ревнощі. Повірили? Жаліслива історія? Так-от, щоб ви знали — правди в ній — хіба пів якогось ламаного шеляга!!!

— Як так? — спитав спантеличений коваль, що стояв найближче.

— То слухайте далі! Поговорив я з товаришем покійного Калиновського, купцем Жигадлом з Острога і той розповів, що Калиновського й Марусю звели навмисне, аби пан вивідав про тайний сховок батька Марусі. Батька шинкарки… та ви його знаєте! — Козири-гайдамака.