Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 8
Елізабет Ґілберт
На відміну від батька, Генрі не схилив голови в присутності Бенкса, а виструнчився перед поважним паном, дивлячись йому просто в вічі. Бенкс, який сидів у кріслі, дозволив Генрі трохи постояти в тиші, чекаючи, мабуть, що той зізнається у скоєному чи благатиме про помилування. Проте Генрі ні в чому не зізнався, нічого не благав і навіть не понурив засоромлено голови, і якщо сер Джозеф Бенкс гадав собі, що Генрі Віттекер не має клепки й першим заговорить у такому драматичному становищі, то він зовсім не знав, хто такий Генрі Віттекер.
Відтак після довгої мовчанки Бенкс строго запитав:
— А скажи-но мені, чому б я не мав відправити тебе на шибеницю до Тайберна?
От і все, подумав Генрі. Піймався.
Однак хлопець гарячково шукав порятунку. Конче треба щось придумати — і то хутко. Недарма він змалку нахапався стусанів від старших братів — битися його навчили. Коли більший і сильніший суперник завдав першого удару, ти маєш єдиний шанс ушкварити йому у відповідь перед тим, як тебе зіб’ють на квасне яб(лу)ко — і ліпше витворити якусь несподіванку.
— Бо я — малий помічний шельма, — відказав Генрі.
Бенкс, який страх як полюбляв всілякі незвичайні оказії, від подиву аж розреготався.
— Правду кажучи, не бачу я від тебе ніякої помочі, юначе. Ти лиш крадеш мої скарби, зароблені важкою працею.
То не було запитання, але Генрі все одно відповів.
— Хіба трохи понадкушував, — сказав він.
— То ти цього не заперечуєш?
— Хай навіть я репетуватиму на цілий світ, хіба ж від того що зміниться?
Бенкс знову розсміявся. Може, він подумав, що хлопець тільки вдає з себе великого сміливця, але хоробрість Генрі була справжня. Як і його страх. Як і брак каяття, якого Генрі бракуватиме ціле життя.
Бенкс пішов іншим шляхом.
— Мушу сказати тобі, молодий чоловіче, що ти завдаєш великого горя своєму батькові.
— А він — мені, сер, — випалив Генрі.
Не сподіваючись таке почути, Бенкс знову гучно зареготав.
— Та невже? Якої ж кривди тобі завдав цей добродушний чоловік?
— Зробив мене бідним, сер, — відповів Генрі.
А тоді, зненацька все збагнувши, спитав:
— То ж він був, правда? То він виказав мене?
— Ясна річ. Твій батько — шляхетна душа.
Генрі стенув плечима.
— Для всіх, крім мене, еге ж?
Бенкс вислухав його і кивнув, великодушно визнавши його правоту. А тоді запитав:
— Кому ти продавав мої рослини?
Генрі почав називати імена, загинаючи пальці:
— Манчіні, Флад, Віллінк, Ле-Фавор, Майлз, Сетер, Івашевські, Фоєрль, лорд Лессіґ, лорд Ґарнер…
Бенкс махнув рукою, щоб той замовчав. Він витріщився на хлопця, не приховуючи свого здивування. Як не дивно, але коли б той перелік був скромніший, Бенкс розізлився б дужче. Але ж то були найшанованіші в ботаніці люди! Кількох з них Бенкс називав своїми приятелями. Як хлопчисько їх розшукав? Дехто з них роками не бував в Англії. Значить, малий переправляє товар морем.