Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 68

— Дуже незвичне припущення, — зауважив Джордж Гокс.

— Що ж, поки що це тільки припущення, але, може, колись хімія доведе те, що мій мікроскоп наразі припускає.

— Надішліть мені, будь ласка, ваше дослідження цього тижня, — сказав Джордж, — я б хотів його опублікувати.

Алма була така зачарована цією несподіваною пропозицією (і така спантеличена дивними подіями того дня й схвильована розмовою з дорослим чоловіком, який зовсім недавно викликав у неї нескромні думки), що не звернула уваги на найзагадковіший елемент їхньої розмови — присутність її сестри Пруденс. Що вона тут узагалі робить? Навіщо Джордж Гокс чекав, доки Пруденс йому кивне? І коли — в який невідомий момент того вечора — Пруденс мала нагоду розповісти Джорджеві Гоксу про особисті ботанічні дослідження Алми?

У будь-який інший вечір ці запитання заполонили б думки Алми й не давали їй спокою, але сьогодні вона їх проігнорувала. Того вечора — яким завершувався найдивовижніший і найбожевільніший день у її житті — в голові Алми вихором кружляло стільки думок, що все це пройшло повз її увагу. Зачудована, втомлена і дещо збентежена, вона побажала Джорджу Гоксу на добраніч і залишилася разом з сестрою у вітальні, чекаючи, коли прийде Беатрікс зі своїми нотаціями.

При думці про Беатрікс ейфорія Алми згасла. Щовечірні материні лекції про їхні гріхи ніколи не бували приємні, та сьогодні Алма боялася їх ще більше. Того дня стільки всього сталося (книжка, плотські помисли, пестощі наодинці в палітурній майстерні), що на її лиці, певно, аж світилося почуття вини. Алма боялася, що Беатрікс це якось відчує. До того ж бесіда за столом видалася цілковитим фіаско: Алма виглядала тупою, як ступа, а Пруденс — хто б міг подумати — мало не наговорила професору грубощів. Беатрікс була незадоволена ними обома.

Алма й Пруденс сиділи у вітальні тихо, як миші, чекаючи на матір. Опиняючись удвох, вони завжди мовчали. Жодного разу їм не вдалося знайти приємної теми для розмови. Вони ніколи не теревенили про те, про се. І так буде завжди. Пруденс сиділа, склавши руки на колінах, Алма теребила в руках хустинку. Вона зиркнула на Пруденс, шукаючи на її обличчі сама не знаючи чого. Можливо, приязні. Тепла. Чогось, що б могло їх зблизити. Якоїсь згадки про події того вечора. Однак Пруденс — сяючи, як завше, своєю вродою — явно не збиралася вести задушевних розмов. Алма все ж вирішила спробувати.

— Пруденс, а те, про що ти сьогодні говорила? — запитала вона. — Від кого ти це почула?

— Від містера Діксона. Наш любий учитель полюбляє розмови про становище й важку долю африканської раси.

— Та невже? Ніколи не чула, щоб він про таке згадував.

— Тим не менше, ця тема його хвилює, — незворушно відповіла Пруденс.

— То він, значить, аболіціоніст?

— Еге ж.

— Господи, — видихнула Алма, дивуючись, що Артура Діксона може щось хвилювати. — Мамі з татом краще про це не знати!

— Мама знає, — відповіла Пруденс.

— Знає? А тато?

Пруденс промовчала. Алму переповнювали запитання — ціла купа питань — та Пруденс не виявляла великої охоти до розмови. У кімнаті знову запала тиша. Аж раптом Алма її порушила, дозволивши шаленому, божевільному питанню злетіти з її вуст.