Читать «Що не день, то субота» онлайн - страница 3

Але огрядна жінка ніяк не могла вгамуватись. Вона нахилилася до тваринки й спитала:

— Як тебе, дитинко моя, звати?

Пан Пляшкер і далі не міг нічого побачити. Зате дещо почув. Дзвінкий, пронизливий голос відповів огрядній жінці:

— Ніяка я не дитинка, бе-е-е!

Люди, що стояли довкола, аж роти пороззявляли з такого дива.

— Овва! Та воно вміє говорити! — вигукнув хтось із чоловіків.

— Та ще й по-нашому! — вражено прожебоніла якась жінка.

— Хіба ж я вам не казала, що це дитина?! — гордо промовила огрядна жінка і знову нахилилася над загадковою істотою: — Скажи мені що-небудь, дитинко!

— Товстуля! Товстуля! — вереснув той самий голос.

— Це ти мене так називаєш? — спаленівши від обурення, спитала гладуха.

Хтось у юрбі засміявся. А пронизливий голос раптом заспівав:

Товстуля черевата, Нахабна і дурна, Пісок совочком рила І вирила слона. А потім та товстуля Залізла на слона, На спині в нього всілася Зручнесенько вона. Заплакав слон від болю Та з ляку як ревне: “Ой лишенько! Злізай мерщій! Роздушиш ти мене!” Але товстулі байдуже, Сміється лиш вона І не звертає жодної Уваги на слона. І сталося тут раптом Найбільше диво з див: Надувся слон і луснув — Товстулю він провчив.

— Яке нахабство! — засичала огрядна жінка й пішла геть.

Не гаючи й миті, пан Пляшкер ступнув туди, де стояла гладуха, і враз опинився перед загадковим створінням, що сиділо на тротуарі й співало.

Тепер пан Пляшкер зрозумів, чому ніхто не знав, як назвати це створіння. Його справді важко було б змалювати: не людина, але наче й не звір.

Взяти хоча б голову: двоє нахабних, бистрих очей; рот такий великий, що аж кортить назвати його пащею; замість носа — рухливий хоботець із круглим п’ятачком на кінці. Обличчя ясно-зелене з великими синіми цятками. А з-під рудого волосся, що стирчить, неначе голки на їжаку, виглядають двоє відстовбурчених вух.

А тулуб! Насамперед у очі впадав живіт — зелений, круглий і тугий, неначе барабан. Руки й долоні — як у звичайної дитини, а от ноги дуже схожі на жаб’ячі лапи. Груди й живіт зелені й гладенькі, а на спині руда шерсть, як у молодого орангутанга.

Доспівавши свою пісеньку, дивне створіння й далі сиділо на тротуарі, нахабно поглядаючи на перехожих, що юрмилися довкола нього.

— Одне можна сказати напевне: це не звір, — мовив хтось із натовпу. — Звірі не вміють говорити.

— То, може, по-вашому, це дитина? — спитав інший чоловік.

— Ні, не дитина.

— То що ж це таке?

— А може, воно прибуло сюди з Марса? Може, це марсіанин?

— Казна-що! — втрутився в розмову суворий на вигляд пан. — Дана істота не з Марса. Можете мені повірити. Я на цих речах знаюся. Я старший учитель Злобер.

Почувши ці слова, “дана істота” пішла в танець. Притупуючи ногами, вона заспівала:

Наш учитель — наш мучитель — Нам несе учене слово. Це — велика голова, Повна тирси і полови.