Читать «Що не день, то субота» онлайн - страница 2

Той поквапом сховав ноги під стілець. Йому захотілося відповісти: “А яка нормальна людина заходить до кімнати, не почувши “заходьте”?” Але пан Пляшкер — чоловік сумирний і люб’язний. Він терпіти не може сварок. До того ж він побоюється пані Моркван — адже вона вища за нього мало не на цілу голову! Та головне те, що вона хазяйка кімнати, яку він винаймає. Вона може виселити його, коли їй заманеться. Тому-то пан Пляшкер і змовчав.

— Ви що, язика проковтнули, пане Пляшкере? — запитала пані Моркван і заходилася мести підлогу.

— Пробачте, чи не змогли б ви прибрати мою кімнату трохи пізніше? — наважився озватись пан Пляшкер.

— Якщо я вам заважаю, — відповіла пані Моркван, — то йдіть собі погуляйте. — Відтак вона скомандувала: — Ноги вгору!

І віник відразу ж рушив у наступ на черевики пана Пляшкера. Той підняв ноги і поставив підбори на стілець.

— Бруднюх нещасний! — закричала господиня. — Хто вам дозволив ставити ноги на мій гарненький стілець? Зараз мені йдіть на кухню і принесіть ганчірку!

Пан Пляшкер покірно поплентався на кухню. Повернувшись із ганчіркою в руках, він побачив, що пані Моркван поставила стілець на стіл і почала мити підлогу. Зітхнувши, він узяв свого капелюха, одягнув піджак і попрямував до дверей.

— Куди це ви чимчикуєте? — гукнула йому навздогін пані Моркван.

— Піду погуляю!

— О, це чисто по-вашому: йти на гулі серед білого дня, коли всі люди працюють! Куди воно годиться?

— Таж ви самі сказали, щоб я йшов гуляти! — запротестував пан Пляшкер.

— Та йдіть уже, йдіть, домосиде! — знову гукнула господиня. — Ви ж бо цілісінький день сиднем сидите в чотирьох стінах. Бліді стали, аж світитесь.

Пан Пляшкер швидко причинив за собою двері і вийшов надвір. Був чудовий суботній ранок, яскраво сяяло сонце, і він радів, що більше не чує лайливих слів господині.

На розі юрмилися люди. Пан Пляшкер зацікавився, що там таке, і рушив до гурту. Люди щось розглядали. Мабуть, щось не дуже велике, бо всі, схиливши голови, дивилися вниз.

Панові Пляшкеру кортіло дізнатися, що там таке, але гурт так скупчився, що йому, низенькому на зріст, нічого не було видно.

— Треба повідомити в зоопарк. Напевно, воно втекло звідти. У себе вдома таке чуперадло ніхто не триматиме! — сказала жінка, що стояла в самісінькій середині гурту.

Мабуть, там була якась тваринка.

— Це, певне, така порода мавп, — сказав хтось із чоловіків.

— Порода мавп? Із п’ятачком? Та воно куди більше схоже на жабу! — вигукнув інший чоловік.

— Е, ні, на жабу воно аж ніяк не схоже! Бачите, яке в нього руде волосся! Де це ви бачили жабу з рудим волоссям? Та ще й таку здоровенну!

Цікавість розбирала пана Пляшкера чимдалі дужче: що ж то воно за звірина, що схожа водночас і на жабу, і на мавпу?..

— Як вам не соромно, панове, знущатися з дитини! Дорослі люди, а так поводитесь! — обурено вигукнула якась огрядна жінка і окинула всіх суворим оком.

— Як ви сказали? З дитини? Ви, мабуть, недобачаєте! — мовив той чоловік, котрий назвав загадкову істоту мавпою.