Читать «Стань сильнішим» онлайн - страница 5

Епіграф до «Надзвичайної відваги» — це потужна цитата з промови «Людина на арені» Теодора Рузвельта, проголошеної 1910 року:

«Не критик, який все прораховує; не людина, що вказує, де сильний спіткнувся або де той, хто щось робить, міг би впоратися краще, — хвала належить людині, яка насправді перебуває на арені; людині з обличчям, вимащеним порохом, потом і кров’ю; людині, яка відважно змагається; …людині, яка знає найкраще, що в разі великої перемоги опиниться на вершині, а зазнавши поразки, знатиме, що програла, виявивши принаймні надзвичайну відвагу»3.

Ця натхненна цитата стала для мене провідною зорею. Однак як людина, яка чимало часу проводить на арені, я б хотіла зупинитися на одному уривку із цієї промови Рузвельта: «Хвала належить людині, яка насправді перебуває на арені, людині з обличчям, вимащеним порохом, потом і кров’ю…» — СТОП. (Уявіть собі звук голки, що дряпає платівку.) Зупинімося тут. До того як я почую ще щось про тріумф або досягнення, я б хотіла сповільнити час, щоб з’ясувати, що відбуватиметься далі.

Ми лежимо долілиць на арені. Можливо, юрба замовкла, як це трапляється на футболі або на хокейних матчах моєї дочки, коли гравці призупиняють гру, позаяк один з них отримав травму. Або, можливо, люди почали свистіти і знущатися. Або, можливо, ви бачите все наче крізь шори і лише чуєте, як ваші батьки кричать: «Вставай! Підводься!»

Наші «доленосні падіння» можуть бути значними, як-от звільнення чи виявлення зради, або незначними — наприклад, дитина збрехала про свої оцінки чи ми зазнали розчарування на роботі. При слові «арена» ми завжди уявляємо собі щось велике, але ареною є кожна мить або місце, де ми ризикнули показати себе і бути побаченими. Ризикнути показатися невмілим і нерозумним під час нового уроку — це арена. Управління колективом на роботі — це арена. Складні миті виховання також виштовхують нас на арену. Закоханість — це, безумовно, арена.

Почавши міркувати про це дослідження, я проаналізувала дані і запитала себе: «Що відбувається, коли ми лежимо ниць? Що відбувається цієї миті? Що спільного у людей, які змог­ли успішно зіп’ястися на ноги і знайшли відвагу для нової спроби? Який на вигляд процес підйому?»

Я не мала певності, що сповільнення часу допоможе мені роздивитися цей процес у деталях, але мене надихнув серіал «Шерлок» і я вирішила спробувати. На початку 2014 року я загрузла в даних, і моя впевненість почала танути. Також я щойно виходила з важкого періоду, провівши більшу частину запланованої відпустки в боротьбі з вірусом, що ураганом пронісся по Г’юстону. Одного лютневого вечора я вмостилася на дивані разом із дочкою Еллен, щоб подивитися найновішу серію шедеврального «Шерлока» з Бенедиктом Камбербетчем і Мартіном Фріманом4. (Я велика прихильниця цього серіалу.)

У третьому сезоні є епізод, коли Шерлока ранять. Не хвилюйтеся, я не розповідатиму, хто або як, але… Ого, я цього не чекала. Коли в нього поцілили, час зупиняється. Замість того щоб негайно впасти, Шерлок потрапляє в свій власний «палац пам’яті» — це божевільний когнітивний простір, у якому він витягає з картотеки мозку спогади, наче схеми транспортних маршрутів, і виявляє незбагненні зв’язки між випадковими фактами. Упродовж наступних десяти хвилин в його голові виникають різноманітні персонажі, кожен з яких є експертом у своїй галузі знань і підказує йому найкращий спосіб залишитися в живих.