Читать «Saint Porno. Історія про кіно і тіло» онлайн - страница 36

Того дня, коли сталися перші убивства, був дуже сонячний день. Я бачила снайперів на даху з пушками, але не відчувала ніякого страху. Я стояла у довжелезній вервечці з людей, де гламурні дівчата стояли поруч із сільськими мужиками, і передавали одне одному бруківку. Горіла машина. Першим метро 18 лютого я привезла в п′ятилітрових баклажках грибного крем-супу, щоб нагодувати людей, робила так декілька разів і до того. Так робили усі. Якась жінка із Західної України навіть запитала в мене рецепт. Це дуже лестило, бо я взагалі не вмію готувати. Поїли мого супу і пішли під Раду. Я не пішла, повезла назад ці баклажки і пакет чужих речей, щоб попрати. Потім уже дізналася, що закрили метро і почалися перші вбивства. Це було настільки ж несподівано, наскільки й очікувано, бо усі уже призвичаїлись до жертовності, до життя на вулиці і вічного протистояння, усі розуміли, що не обійдеться без жертв. 19 лютого я спокійно привезла білизну, яку брала попрати у чоловіків. На Майдані, як і по всій країні, був траур, труни з убитими хлопцями одна за одною пливли бурхливою рікою з людських тіл. Але чи змінило це щось тоді? Ні, абсолютно. Перестріляти вибірково людей, щоб злякалися інші, — це був завідомо хибний план.

Події, що відбулися під час Майдану, внесли свої корективи і в особисте життя — у мене змінились пріоритети, я перестала грати на публіку, більше не стежила за собою. У мене впала самооцінка, я собі перестала подобатися, мені здавалося, що я взагалі займаюсь чимось не тим, я хотіла бути потрібною суспільству, як і всі тоді, всі, хто там стояв. Мене це зачепило настільки, що я майже на рік випала з життя, в мене був целібат. Я знайшла себе у зовсім іншому. Я почала малювати, вперше з часів школи. Це було якоюсь арт-терапією. Я намалювала кілька робіт, які люди ставили собі на сторінки у Фейсбуці і вони активно поширювались. Це були малюнки про любов і революцію. Я жила з хлопцем, якого не сприймала як чоловіка, радше друга чи брата. Ми не спали. Я майже рік почувалася нікчемою, я була похмурою, я не була привітною і приємною, я скочувалась у прірву, на мене ніхто не звертав уваги.

Після арт-терапії мене захопила спортивна терапія. В дитинстві я вважала себе звичайною боксерською грушею, абсолютно не розвиненою фізично. Ніколи не могла уявити, що це може прийти до мене. Це сталося якраз після розстрілів на Майдані. Я думала про них, тікала від них і бігала. Я бігала в центрі Києва, по Оболонській набережній, по мосту Патона, Маріїнці, Голосіївському парку. Для мене біг став іще однією терапією. Бігала навіть у гололід, почала читати літературу про правильний біг.