Читать «Saint Porno. Історія про кіно і тіло» онлайн - страница 2

Дитинство

Мені пощастило ще народитися у СРСР, але, ймовірно, значно більше пощастило застати його руїну. Ми і досі є її свідками, у моєму містечку змінилося дуже мало. Нові вивіски, старі правила життя, суспільство прогресує так повільно, що відставання я відчуваю все більше. З одного боку — це робить нас найбіднішою країною Європи. Наш страх, наша замкнутість, наші комплекси і є нашою бідністю. Я повертаюсь до свого міста і почуваюся дитиною, настільки до болі знайомі мені бур’ян, що проростає з міського фонтану, пліснява у під’їзді, запах заводу по сусідству. Усі кудись біжать, колотять гроші, втім, не поспішають розвиватися. Усі, як і раніше, роблять космічні ремонти вдома і викидають сміття собі під вікна.

Але я трішки змінилася. Будь-який час у дитинстві так чи інакше проходить щасливо. Дитинство під час війни небезпечне — діти виростають скаліченими, але й ті пам’ятають все у яскравих фарбах. У дев’яностих стало дуже модно лікуватися від алкоголізму. Реклами, секти, кодування, ясновидці. Люди не знали куди дітися, в них несподівано з’явилась незалежність, до якої вони не були готові. Це теж була війна, і вона ще не закінчилася, війна моральності, війна за свободу, війна за справедливість. Люди спивалися і слухали страшні пісні про наркоманів. Тоді найпопулярніші страшилки були про все нове. Секс, наркотики, рок-н-рол. Ну рок-н-рол якось у Радянському Союзі ще потрапляв у якісь шпарини, він час від часу лунав, музика свободи в деяких колах була значно популярнішою, ніж музика війни, тюрем, «лагерєй» і рабства.

От маршрутчики чи таксисти, вони ж досі не люблять музики свободи, і це їх норма, а ми, діти цієї музики, час від часу зустрічаємо інакших представників їх класу. Представників їх класу, що вибиваються з цієї нормальності, а ми радіємо їм, залишаємо чайові за нормальність і адекватність за нашими параметрами, навіть не усвідомлюючи того, наскільки анормальними вони є для свого звичного середовища.

Діти, яким дають сповна розкритися, або ті, що наважуються піти альтернативним шляхом, за досить неоднозначною статистикою стають або успішними, або самогубцями. Невідомо, що краще для суспільства. Я була звичайною замкнутою дитиною, народженою в Радянському Союзі. Слухала і переспівувала пісні про наркоманів, не розуміючи в принципі, хто це такі. Не впевнена, що й батьки тоді це до кінця розуміли. Рок-н-рол звучав, наркотики у моєму житті з’явилися з Братів Гадюкіних, ТНМК і Андрія Миколайчука, ну тобто з’явилися не фізично, це просто були трендові розмови і пісні, всі тоді говорили про те, про що раніше можна було лише мовчати. А вперше я дізналася про те, що таке секс, із якоїсь «Енциклопедії сексуального життя». Тоді це були перші книжки свободи для дітей, перші переклади світових підручників з базової поведінки, з базової сексуальної освіти. З цих підручників можна було дізнатися більше, ніж зі шкільної практики спілкування. Ти колись розповідав історію про те, як тобі батьки подарували «Енциклопедію для хлопчика», а бабуся сховала подалі. В мене була майже ідентична історія. Був великий скандал, батьки йшли врозріз із моральними принципами своїх батьків, їх молодість проходила вже у часи, коли свободою пахло повітря, Перебудовою було просякнуто все навколо, відчувався Wind of Changes. А їх батькам все ще здавалося, що це тимчасово. Вони і далі шкодували про смерть Сталіна і чекали приходу нового, другого Сталіна. Їм подобалася ця закритість, або вони просто до неї звикли. Старше покоління, батьки наших батьків, взагалі не говорили зі своїми дітьми про секс. Менше знаєш — краще спиш. Потім стає вже пізно, коли несподівано з’являються венеричні хвороби, небажана вагітність. Але радянська культура продовжує диктувати умови і зараз — що менше дитина знає про світ, то довший час, імовірно, вона ним і не зацікавиться. Краще не говорити, бо можна щось пробудити.