Читать «ДНК» онлайн - страница 115

Ми попрощалися, голографічне зображення зникло. Я відкинувся на спинку дивана і, чекаючи поки очі адаптуються до пітьми, вслухався в тихе шипіння оксигенатора.

* * *

Я не помічав плин часу. В голові притишено гуло від випитого, але загалом почувався добре. Помалу заспокоювався. Розумів, що пройдуть роки, перш ніж Христина Радченко перестане мені снитися, але відчував, що зрештою зможу з цим змиритися. Натомість я думав про те, що казав Костя: про Донбас, про об’єднання Кореї і про свободу, що здатна руйнувати життя. Щось жахливо неправильне було в його міркуваннях, от тільки я ніяк не міг збагнути що. Негативний економічний ефект від об’єднання Кореї можна легко обрахувати. Але як рахувати ефект від, скажімо, звільнення в’язнів, які все життя провели в таборах? Чим вимірювати користь від повернення мільйонам людей їхніх прав? Чи є це повернення цінністю саме по собі, чи треба обов’язково зважати на наслідки? Я не мав відповідей на ці запитання. У якийсь момент я почав уявляти, що краще: померти від виснаження в трудовому таборі, не маючи уявлення про те, що існує цивілізований світ, чи перерізати вени на зап’ясті посеред залитого яскравими вогнями й цілковито байдужого до тебе мегаполісу, але майже відразу виштовхав такі думки із голови. Вони здавалися блюзнірськими. Хіба можна дискутувати про те, яка смерть щасливіша?

Мої роздуми обірвав короткий дзвінок у двері. Я ковзнув очима по інфопанелі. 23:47. Потер скроні, гадаючи, хто б то міг бути, підвівся і пройшов коридором до вхідних дверей. На моніторі праворуч від дверей побачив двох чоловіків. Один — невисокий, але кремезний, з грубуватим обличчям, волячою шиєю і світло-сірими, неначе вицвілими, очима стояв просто перед дверима, другий — засмаглий, із зачесаним назад блискуче-чорним волоссям і ледь помітними зморшками, що нагадували павутину сірих тріщин на старовинній вазі, переминався з ноги на ногу трохи позаду. Я не пригадував, щоб кого-небудь із них раніше бачив.

Торкнувшись екрану, активував гучномовець:

— Хто ви?

— Ми хочемо поговорити з приводу Христини Радченко, — пробасив перший.

Мені здалося, наче хтось занурив холодні пальці в мої нутрощі. Я механічно, не встигнувши обдумати, що роблю й що це все може означати, відчинив двері.

— Хто ви? — повторив запитання.

Здоровань, притримуючи правою рукою фалду мішкуватого жакета, переступив поріг. Він не штовхав мене, але я мусив відступити. Тієї ж миті холодні пальці з нутрощів перескочили на горло. Я злякався. Другий чоловік тупився кудись повз мене, немовби вагаючись, чи варто заходити. На ньому була біла сорочка із закоченими до ліктів рукавами. Я встиг зауважити худі й блискучі від засмаги передпліччя й зблякле татуювання на зап’ястку, після чого погляд перескочив на тригранний стилет, що кріпився на пальцях подібно до кастета. Я розкрив рота, але не витиснув із себе жодного звуку. Широкоплечий, чиї вилинялі очі гарячково металися, обійшов мене, зупинився за спиною й накрив важкими долонями мої плечі. Тоді той другий — з тридцятисантиметровим стилет-кастетом на пальцях — ступив уперед, підняв худу руку і, повільно застромляючи клинок мені в горло, проказав: