Читать «ДНК» онлайн - страница 113

Я раптом пригадав Христину Радченко під час операції, поки вона ще лишалася притомною — до того, як кров, що прорвала аневризму, почала руйнувати її мозок. Дивно було: коли замислювалася, слухаючи мене, її брови рухалися, а коли говорила, навпаки — застигали.

Андрієві очі ледь округлилися.

— Оу. Це… ну… вона перша?

— Так. Їй було десять років. І до всього я тепер думаю, що операцію можна було не робити.

Хлопець шумно втягнув крізь зуби повітря й вишкірився так, наче обпікся, торкнувшись пальцями до чогось гарячого.

— Це дуже хріново, па?

Напевно, якби хтось інший поставив таке питання, я б вибухнув, спалахнув би, наче каністра з гасом від випадкової іскри, — певна річ, це хріново, це просто препаскудно! — але насправді я розумів, що має на увазі мій син. Він цікавився, чи матиме це якісь наслідки для мене.

— Я зробив усе, що міг… але від того не легше: вона все одно померла.

— Мені шкода, па.

Було сумно дивитися на те, як він похнюпився, тож я взяв себе в руки.

— Розказуй, що в тебе.

— Усе добре. Я просто так зателефонував.

Він ніколи не телефонував просто так. Я примружився:

— З грошима все окей?

— Так, — Андрій раптом просяяв, його очі знову наповнилися іскорками. — Якщо чесно, то я через це й телефоную, — він хотів був усміхнутися, але, напевно, вирішив, що після всього, що я розказав, скалитися якось не зовсім доречно, тож усмішка зачахла, не розквітнувши. — Я знайшов роботу.

— Справді?

Я спершу не повірив. Для не-китайця знайти роботу в Китаї було другим у моєму списку чудес після воскресіння мертвих.

— Так! Не зовсім роботу, але це дуже крутий проект. У нас в універі розпочинають один експеримент, і я зголосився добровольцем — ну, типу, побути піддослідним — і за це непогано доплачують.

Я насторожився.

— Що за експеримент? — як лікар, я чудово знав, що добровольцям у наукових експериментах за просто так не приплачують.

— Зібралася величезна команда, — захоплено розказував Андрій, — шістдесят науковців із Циньхуа, Пекінського університету, шанхайських університетів Фудань та Цзяотун. Ідея дослідів заснована на останніх відкриттях, зроблених на кафедрі генетики університету Фудань. Ти, мабуть, знаєш: раніше думали, що так звані «сміттєві» фрагменти ДНК, тобто послідовності геномної макромолекули, що не відповідають за генерацію білків і нібито не мають визначених функцій, насправді є залишками древніших ДНК, які стали непотрібними в процесі еволюції. Але генетики з Фуданя виявили, що «сміттєві» ДНК насправді зовсім не сміттєві, у них закодована інформація. Пізніше вже на моєму факультеті припустили, що ця інформація є результатом фіксації в мозку індивіда найпотужніших в емоційному сенсі вражень. Ці враження мають бути достатньо сильними, щоб відбитися в ДНК, але не аж такими важливими для еволюції, щоб не стати частиною активної послідовності. На сьогодні китайці мають усі технології, щоби спробувати шар за шаром витягнути цю інформацію.

Мені не вдалося збагнути, до чого він хилить:

— Як це — витягти?

— Ну, ідея в тому, щоб узяти «сміттєві» фрагменти ДНК, розгорнути, тобто розкодувати їх, і на основі отриманих даних виростити в лабораторних умовах структурні частини мозку, що відповідають за обробку емоцій та візуальних образів, а потім за допомогою систем розпізнавання візуалізувати активність нейронів у них. Думаю, ти чув про системи візуалізації снів — то це має бути щось схоже. Зрозуміло, частина інформації виявиться втраченою, частина не відобразиться коректно, але загалом ми тут вважаємо, що зможемо витягти з цього «сміття» щось на кшталт відеороликів, які відображатимуть найяскравіші епізоди з життя предків конкретної людини.