Читать «Вежі та підземелля» онлайн - страница 79

Він йшов вулицями Валдарри, міста-мрії, над яким вже здіймався черговий безхмарний день. Скоро ноги самі винесли його до підніжжя Білої Вежі, де він вперше зустрів гетеру зі Стратегіону. Анджа криво всміхнувся, пригадуючи. Вона відразу здогадалася, хто він. Але це не завадило їй... Анджа закляк, вражений несподіваним здогадом. Вона здогадалась, хто він, бо знала, що рабантці живуть тут, у Сіках... Отож, жити тут все ж таки можна! Попри Темного і все до нього дотичне! От, наприклад Йован — він же якось дає собі раду! І досить непогано до того ж, виснував Анджа, згадуючи запашний мусакас і кришталеві сльози виноградної ракі.

Треба було чимскорше поговорити з Йованом — він напевне зможе щось підказати! Із серцем, що заходилось від тремкої надії, Анджа бігцем вирушив до Артополію.

Коли він дістався ринку, той якраз поволі прокидався, повнячись життям: в жилах велетенського торжища закипали потоки краму, серце його стискалося купецьким азартом, а очі займалися сяйвом дзвінких монет. Утім, Анджу більше не обходив увесь той незмірний скарб. Він шукав лавку Йована, але йому довелося поблукати, аж доки він зміг повторити свій попередній маршрут і нарешті дістатися ятки з контрабандними лезами. Йован був тут, але, після програшу його факції та, вочевидь, тяжкого вечора, сповненого хмільної розради, вигляд він мав не надто привітно.

— Йоване, мені потрібна ваша допомога, — благально промовив Анджа.

Купець глянув на нього похмуро, а потім погляд його судомно смикнувся від подиву до усвідомлення чогось вельми небажаного.

— Бачу... — проказав він так, наче його самого знагла макнули головою в гній. — Ти сам хоч знаєш, в яку халепу втрапив, земляче?

Анджа витріщився на Йована, нічого не розуміючи. Ну сняться йому страшні сни, та невже це в нього на чолі намальовано?

— Маркеле, — тихо промовив Йован до сусіда, який з відвертим зацікавленням розглядав Анджу. — Я мушу відійти ненадовго. Попильнуєш?

Той кивнув, і Йован вайлувато вибрався з-поза прилавку.

— Ходімо кудись, де... поменше люду, — зітхнувши, промовив купець. Анджа знічено поплівся за ним, так і не помітивши, як Йован, повагавшись трохи, непомітно кинув до кишені одне зі своїх чудових фінікейських лез.

Шинок, до якого вони зазирнули, був того ранку майже порожнім, коли не зважати на сонного після святкової ночі кельнера. Там вони сіли подалі від вікон, ховаючись від денного світла, наче двійко лідійських перевертнів. Йован якусь хвильку виверчував Анджу поглядом, так, що той мимохіть торкнувся лиця — невже воно за ніч вкрилося зеленою лускою чи ще яке неподобство зчинилося? І, торкнувшись щоки, він ледве не зойкнув від болю — те місце, де барон Черенбер залишив свою криваву відзнаку, гаряче засмикалось, відгукуючись болем.

— Ото-ож бо й воно, — протягнув Йован.

— Що це таке, Йоване? — злякано запитав Анджа.

— Ти не знаєш? Та невже? — примружився старий рабантець.

— Та звідки мені знати — ця штука в мене лише четвертий день! — зізнався Анджа, надто пізно розуміючи, що сказав.