Читать «Вежі та підземелля» онлайн - страница 77
Марина Соколян
І ось, коли трапезна завмерла, куштуючи ефектну паузу, сталося неймовірне: Юстиніан встав із трону, зробив крок і запропонував Теодорі руку, допомагаючи їй звестися. Публіці довелося хутчіш заповнити оплесками приголомшену тишу. Роззирнувшись, Анджа побачив довкіл розгублені, зачудовані усмішки; задоволено шкірився Христо Мілітейський, сором'язливо всміхався Агафій-Дігеніс, хіба лише смаглявка Касія чомусь супилася, прикусивши губу.
Того вечора, щойно вибравшись із імператорського палацу, вони так набралися ракі, що з них заледве не хлюпало, а потім, пробираючись до помешкання Теодори, лякали перехожих реготом і соромітними пісеньками. Анджина «Балада про троля» виявилася якраз на часі, і довго ще над сонними вулицями лунало:
Теодора, окрилена успіхом — як і всі вони — трохи перебрала, тож Анджі й Агафію довелося силоміць доправляти її веселе, хоч і нетривке тіло додому. Опинившись у своїй спочивальні, гетера заходилася рвучко роздягатися, майже не звертаючи уваги на двох своїх закляклих від захвату супровідників. Нарешті, залишившись лише в чомусь тонкому і мереживному, вона обернулась, насупившись, і наказала: «Агафію, геть звідси!», від чого Анджине серце підскочило, затріпотівши крильми.
— Ну що, варваре... — трохи захриплим голосом промовила вона. — Покажеш мені свої готські танці?
Вона була досконала — прекрасна і п'яна; її гнучке тіло, вбране у місячне сяйво, прагнуло насолоди і вміло її діставати. І, здобувши належне, вона сміялась, безтямна, безжурна і переможна. Зрештою, вона таки була гетерою, що давно вже лишила сором і сумнів позаду.
Але Анджі не було коли дбати про такі дрібниці. Те, що коїлося з ним, також викликало нестяму, хоч і певною мірою іншу... Йому здавалося, що він от-от задихнеться щастям, захлинеться свободою, вибухне захватом, не годен втримати в собі незвіданий доти світ. Колишні страхи та колишні надії марніли та зникали на тлі цього щастя, і вперше склепіння його підземель хитнулися, розтулившись назустріч зоряному небу і свіжому вітру.
Потім, засинаючи вже, та не в силі відірвати погляду, він дивився з Теодориного вікна на срібні дахи і вежі Валдарри. В ту мить Анджа любив її, любив усією силою свого щойно звільненого серця.
Він вирішив залишитися тут назавжди.
• • •
«Що таке вірність?» — запитали володарі в Арода та їси, братів ненароджених, які тримають міст між землею і небом.
«Вірність — то зречення заради Неба», — мовив Іса.
«Вірність — це служіння, котре звеличує», — сказав Арод.
«Вірність — це життя, — додав Іса, — відступники помирають в момент зради, і душі гниють поволі в їхніх тілах, чекаючи на смерть тілесну».
«Вірність — це сила, — додав Арод, — ви маєте силу і владу лише завдяки вірності Небу. Тільки йдучи шляхом горішнім, ви пануватимете над землею і сервами».