Читать «Вежі та підземелля» онлайн - страница 61

— О, Анджо! Заходь! Оце і є мій рабантець. Чистий рабантець. Неабияке диво, — схвально кивнув Йован, котрий, схоже, відчував щось на зразок відповідальності за свого недолугого земляка. Раптом Йован прискіпливо примружився, розглядаючи Анджу, а потому тихо вилаявся. — Ану повернись, — звелів він. — Ні, правим боком... О! Це... Те, що я думаю?

Анджа блимнув на нього розгублено, але потім збагнув, про що йдеться. Кривава відзнака! Якщо Йован сам з Рабату, він не міг не впізнати цього почесного тавра — нині, коли Анджа змив з лиця грубий шар трудового бруду.

— Е-е, це рубці... — сторожко мовив він. — Дарунок від мого барона. Він був великий знавець того діла, і я все чекав, як би його спекатися при нагоді. Тож за останнім візитом князя до Валдарри я тихенько відбився від його почту.... Ну і ось.

Вони з Вайлаком спільно склали це пояснення, сподіваючись, що воно вдовольнить допитливих. Утім, Анджа не був певен, що воно звучить достатньо переконливо. Юстин і Євдокія дивилися на нього зі співчуттям, але Йован усе ж колись був рабантцем і мусив би пам'ятати, що такого дарунку неможливо спекатися.

— Ну і правильно, — мовив Йован, насилу відводячи погляд від тавра. — Що там хорошого, в тому Рабанті? Хіба злидво. Ех... Але і в нас є чим горе залити! На ось, скуштуй ракі!

Він мрійливо зітхнув і простягнув Анджі череп'яного келиха з якоюсь зеленкуватою рідиною. Анджа з підозрою понюхав уміст, викликавши цим тихий Юстинів регіт.

— Диви, хлопець думає, що ми збираємося його труїти! То ж найкраще ракі з єпархового гінекея!

— Так он чим вони займаються на «жіночій половині», — розсміявся Йован. — Я думав, чемно тчуть і мріють ночами про... е-е-е, — він сторожко зиркнув на свою дружину. — Щасливе заміжжя. А вони ракі гонять під полою!

Євдоха зневажливо пирхнула.

— Авжеж, вельможні схимниці! Мріють вони... Від тих мрій в єпарховім палаці навіть євнухам нема проходу... Та ти, хлопче, не бійся, ракі в них хороше, мій чоловік може засвідчити. А він у нас — перший пияк в околиці, — гордо мовила вона.

Анджа, який розгублено блимав очима, намагаючись допетрати, про що йдеться, — він не розумів і половини, — наважився таки ковтнути хваленого ракі. За мить очі йому полізли на лоба — це було навіть краще за злидво — густий холодний вогонь з легким присмаком винограду. Мусакас, приготований до святкової вечері, виявився ще ліпшим — овочі, запечені з подрібненим м'ясцем і духмяними травами, були, мабуть, найсмачнішим наїдком за все Анджине життя.

Невдовзі хлопець, який і далі мало що розумів у розмові своїх господарів, спожив стільки їжі й питва, що йому стало вже, власне, байдуже. Та Йован таки згадав про свою обіцянку розказати йому про блакитних і зелених. Як виявилося, то були дві спілки учасників перегонів на квадриґах. Зелені були факцією влади, а блакитні — народу, точніше, заможних купців. Та факція, яка перемагала на перегонах, діставала можливість змінити закони — зокрема, податкові правила — на свою користь. Анджа все каяк не міг збагнути, як це коні можуть вирішувати долю держави. «Краще вже коні, — тоскно мовив Юстин, — їм принаймні байдуже, яким буде ввізне мито цього року!»