Читать «Вежі та підземелля» онлайн - страница 6

Таке вже було з ним колись. Було давно, коли Анджа нездужав — тоді мамка виходила його, і Мисливець так і не наздогнав малого. Потім ще, коли їхнім селом, як повінь, прокотилася пошесть «священного вогню», лишаючи після себе чорні, спотворені недугою тіла, і дим, масний дим від вогнищ, на яких палили мертвих... Він заледве вижив тоді — але цієї ночі Мисливець був найближче, і лише якимось дивом Анджі вдалося прокинутись...

Він із криком підхопився на ліжку.

То, власне, й не ліжко було — лише стос торішнього сіна, вкритий тим, що за кращих своїх часів називалося, певне, попоною. Було темно і холодно, хоч і не так, як там, у володіннях Темного. Пощастило, він таки зміг утекти... Все ще трусячись від потойбічного холоду, хлопець розпачливо забурмотів: «О, вогню-цвіте, пломеню-світе, сонце-птиці, блискавиці...» Замовлянню його навчив старий мірошник, який ще казав, що вогонь не можна гасити — бо то гріх, а потім якось згорів разом зі своїм млином. Не згрішив. Хай щастить тобі, мірошнику, в темних угіддях, там немає вогню...

Попри вогкий, з присмаком гниття, холодний протяг, Анджа відчував, як спиною струменить гарячковий піт. Але тут, немов у відповідь на його молитву, десь поряд рипнуло, і теплою зірочкою спалахнув вогонь свічки.

Із темряви виступив той, хто приніс вогонь, — високий сивий чоловік з обличчям так люто посіченим негодою та недолею, що Анджа на якусь мить перестрашився. Втім, крива, мов шабля східняка, усмішка чоловіка була радше глузливою, ніж лихою. До стегна прибулого значуще тулився меч-кацбальґер, «драний кіт» — таких і не носять тут, здивувався Анджа. Еге, та він, певне, ланд-лицар, найманець-заброда... Бачили таких у Чорнобурівці, аякже. Особливо ж перед тим, як починався голод — навіть коли був добрий урожай. Ну і, звісно, ніхто не любив ланд-лицарів — за що їх, круків, любити? Анджа насупився, чекаючи негараздів. Лицар гмукнув і, роззирнувшись, але не знайшовши нічого ліпшого, присів на край Анджиного трухлого ложа.

— То що, селюче? — мовив він різким рипом-шепотом. — Як воно, від Темного бігати, непереливки? Не те, мабуть, що хортам баронським горлянки гризти... І за що ти так бідолашних песиків, га?

Анджа лише очима кліпнув. Геть лицар з ума вижив, чи що? Бідолашних песиків... Це ж треба таке!

— Чого мовчиш, патлатий? Язика проковтнув? Було б раніше пельку стулити, та ні — розбаландав усьому селу, як твоя матінка з бароном гаєм блукала, а тепер — мовчиш? Чи мудрий став від баронської ласки?

Хлопець смикнувся, аби відповісти, і тут-таки спалахнув біль у похапцем перев'язаній нозі, пошматованій отими «песиками». І, що найгірше, боліли збиті коліна й п'яти — тіло пам'ятало гонитву темним лісом...

— Звідки ви... знаєте про Темного? — ледве придушивши крик, запитав Анджа.