Читать «Вежі та підземелля» онлайн - страница 5
Марина Соколян
У залі запала тиша. На якусь мить, здавалося, все завмерло — заціпеніли слуги зі срібними тацями, бридливо кривлячись, завмерли гості, та й сам барон завмер, стиснувши долонею руків'я меча.
— Такі справи, значить, — звідкись іздалеку почувся баронів голос, — геть серви здичавіли, клянуся Темною зграєю... Хто-небудь, приберіть це падло! Ну!
...високе склепіння бенкетної зали майнуло вгору отвором колодязя, штовхаючи Анджу вниз, у морок, у холодні глибини, в темряву і сморід підземелля. Десь зовсім близько пролунав хижий сміх. Загавкали загоничі... Вчасно ж барон згадав Йоргову зграю, ох і вчасно...
• • •
...так оповідають про Арода та Ісу, царя та пророка. Прийшли храмовники до братів ненароджених, просячи поради.
«Як служити слід Ясному Небу та його прелатам, аби сподобитись небесної ласки? Як наставляти братів наших на путь горішній?»
«Вчіть їх бути сумирними, але стійкими у вірі своїй», — сказав Іса.
«Вчіть їх коритися волі Неба із вдячністю, але чинити опір волі Темного», — мовив Арод.
«Як же навчити братів наших відрізнити одне від іншого?» — запитали храмовники.
«Простим є шлях до правди, — сказав Іса. — Знайте ж: Небо посилає випробування, а Темний — спокуси».
«Знайте ж, — мовив Арод. — Небо дає силу й відвагу, а Темний — хитрість і непокору».
«Пам'ятайте, — сказав Іса, — той, хто йде горішнім шляхом, не прагне задоволень».
«Хто йде горішнім шляхом, — сказав Арод, — не спокуситься минущим, не виявить неміч і ницість свою перед лицем Ясного Неба. Слабкість — насолода Темного, який чекає в тінях та мороку».
• • •
Тієї ночі Мисливець майже наздогнав його. Гонитва йшла темним лісом, між кучугурами, гіллям, гнилим торішнім листям, між колодами, вкритими чорним мохом, між байраками й болотами, де світилися зелені вогні-примари. Анджа збивав ноги на коренях, що гладкими хробаками виповзали із землі, падав долілиць, перечепившись через повалені мертві стовбури, і весь час за спиною, зовсім поряд, чутно було гавкотіння зграї, гикання мисливців та тупіт кінських копит.
Він біг, не пам'ятаючи себе, знаючи лише, що наздогнавши, Мисливець розітне його тіло, а серце, гаряче й живе, покладе до свого ягдташа. Мисливець сміявся, відчуваючи страх душі-звіра, яку він гнав темними яругами. Обертаючись, Анджа міг навіть бачити його чорне лице з вузькими очима-зірницями, його хижий нестямний усміх.
