Читать «Вежі та підземелля» онлайн - страница 53

— Він наказав тримати його прапор... — кволо промовив Анджа, розуміючи, що зараз князь — на законних підставах — просто скарає його на горло. Але він не міг цього не сказати.

— Ах ти ж, трясця твоїй матері! — розгнівався Арно, хапаючись за зброю. — У шляхтичі пнешся, селюче?!

— Князю, — подав голос Отець Бругар. — Це. Зачекає. Валдарра — ні.

Князь глянув на Бругара, кліпнув здивовано, а потім розсміявся і панібратськи ляснув храмовника по плечі.

— От холера! Все пам'ятає!

— Хтось. Повинен.

— Гаразд. Слухай мене, юначе, — звернувся він до Анджі. — Про землю ми з тобою поговоримо пізніше, як вернемось до Рабанту. В підземеллях мого замку. А поки що, так чи так, ти залишаєшся моїм васалом. А мені якраз потрібен волонтер — забратися до Валдарри і з'ясувати, як нам подолати їхні потрійні стіни. У нас є підстави думати, що ти знайдеш для нас таку можливість. Якраз доречно вийшло... Відомо тобі — ті, що носять криваву відзнаку, просто неспроможні зрадити? А коли того тобі мало, додам ще й від себе особисто... Схибиш — уб'ю. Зрозуміло?

Ще б пак! У князівськім голосі виразно пролунали черенберзькі інтонації, а це вже було звичним і знайомим. І зрештою, не таким і страшним.

Але потрапити до Валдарри? З якого це дива вони надумали, що він знає, як? Вайлак казав, що там... Вайлак! Ледве вибравшись із бругарського намету, Анджа побіг шукати голову гарнізону.

Той спав, знайшовши омріяний спочинок на оберемку кінського фуражу коло згаслого табірного вогнища. Змучений бойовиськом та дотичним справами, він не подбав навіть дістатися намету, втім, як і більшість уцілілих: того вечора табір занурився у важкий німотний сон, лише подекуди озиваючись стогоном поранених та перегуком вартових.

Анджа не наважився будити командира. Навряд чи Вайлак йому за це подякує, а гнівити єдиного наразі доброзичливця хлопцеві не випадало. Відтак він просто сів поряд, намагаючись привести думки до ладу.

Отож, він нарешті дістав те, про що мріяв. Проте... він уявляв це собі якось інакше. Він не знав, звичайно, як мусить почуватися щойно відзначений кривавою міткою, але сподівався на зміни, до того ж, на краще. Але де там! Натомість йому було якось порожньо і прикро. Не те, щоби хлопцю бракувало кровожерного барона, але... Він якось звик до Черенбера, і геть не знав, що йому робити далі.

— Ти ще заплач, — позіхнувши, порадив Вайлак. Виявляється, він устиг прокинутись і, розплющивши одне око, стежив за Анджиними муками. — Будеш рюмсати, як п'яна вдова на поминках, а я тобі шмарклі витиратиму. А що? Ніколи нікому шмарклів не витирав...

— Та, мабуть, не варто, — кволо всміхнувся Анджа. — Бо я тоді щовечора буду приходити ридати під ваш намет... Воно вам треба?

— Ой, налякав! — пирхнув голова. — Ти й так щовечора приходиш під мій намет. Ну, хоч не ридаєш, дякувати Небу... А що таке, власне, сталося?

— Ось, — Анджа продемонстрував Вайлакові криваву відзнаку.