Читать «Вежі та підземелля» онлайн - страница 52

— Отож, це і є наше чорнобурівське диво, — реготнув князь долатський. — Але чекайте... Ми, здається, знайомі. Чи не так, серве? Останнього разу нашу розмову так брутально перервали... Ну, та пусте.

Князь обійшов Анджу навколо, розглядаючи його так, мовби перед ним була свиня, в котрої раптом повиростали крила. Потвора ніби, а все ж, яка не є, цікавинка.

— Бачите? Князю?

— Еге ж, значить, наш гарячий друг надумав-таки скористатися правом. Казав же я, що він у нас трохи, теє... головою набакир. А ви — очищення, пости, молитви... От і маємо ниньки... Ну то що нам тепер із цим робити?

— Відомо що, — пирхнув храмовник. — Коли б не...

— Морренштиб. Шляк. Справді.

Анджа на те лише очима кліпав. Він зовсім не розумів, що діється, та бругарське «відомо що» його вчергове вжахнуло. Князь і храмовник раптом нагадали йому Ненароджених — Царя і Пророка: страшних, кожен на свій манер. Анджа обсмикнув себе. Ну, та, зрештою, страх — то чеснота, тож навряд чи він згрішив.

— Добре, синку, — сказав зрештою князь. Від того «синку» Анджа ледве не впав додолу в корчах. — Добре. Не знаю, чим ти причарував старого навіженця, та, схоже, барон, помираючи, залишив тобі криваву відзнаку. Ото вже не думав, що доживу до цього чорного дня...

А світ таки сказився, підсумував Анджа. Коли б це барон міг... Але й справді, міг! Тоді, на полі, він тримався рукою за рану, а потім торкнувся його обличчя... Отож, барон здійснив-таки одвічну Анджину мрію... Чому? Чому цей лютий душогуб, який полюбляв мучити сервів у своєму підвалі, раптом вирішив ощасливити одного з них перепусткою на небо? Анджа мимохіть ухопився за праву щоку... хто він тепер? що він...?

— Що він сказав тобі, наостанку?

— Е-е, сказав, «тримай мій прапор, серве», — чесно зізнався Анджа. — Я думав, про штандарт мова, розумієте, я ніс...

— Цить, — звелів Бругар. — Отож. Він зробив це. Цілком. Свідомо.

— Еге ж, — відгукнувся князь. Він ще раз глянув на Анджу, скривившись, наче від гнилого духу. — Ну, нехай. Але чому саме цей? Він же міг вибрати кого завгодно.

— Черенбер підозрював. У ньому. Нешлюбного сина.

— Ну так, у кого їх нема... — реготнув Арно. — Ви, Отче, думали, що очищення вкоротить баронові, е-е, амбіції... А він, знай собі, поселянок жужмив... Та нехай, не про те нині мова. Паскуда Морренштиб за першої ж оказії загребе Чорнобурівку і оголосить суверенітет. Ну, а оскільки в Черенбера немає прямих спадкоємців, оцей на законних підставах може передати землю мені. І хай Морренштиб укусить себе за дупцю. Ха! То що, серве? Жити хочеш?

Анджа насилу зметикував, про що йдеться. Та коли нарешті зрозумів, в обличчя йому хлюпнуло жаром... Барон довірив йому свою землю, бо хотів уберегти своє ім'я і свій маєток від сваволі сусідів... Він хотів перевірити його, Анджину, вірність. І хто ж знав, що перевірятимуть інші...