Читать «Вежі та підземелля» онлайн - страница 43

Іноді, вибираючись на палубу ковтнути повітря, він дивився на море — воно було гладке й ліниве, як величезний кіт, розімлілий під променями полуденного сонця. Його боки ритмічно здіймалися, підштовхуючи теренційські нефи, кінські баржі та ґалери до мети. Часом морський кіт починав гратися кораблями, підкидаючи їх та шматуючи пазурами вітрила — такими ночами вояки хапалися за мотуззя та, зціпивши зуби, з усіх сил кляли Священний Похід, тобто, на цьому етапі радше Священний Заплив. Мешканці гористого Рабанту, де найбільшим водоймищем був став коло млину, не були створені для морських переходів, і впевненість у цьому росла день у день. Утім, на їхнє щастя, морська подорож тривала на надто довго — вже за два тижні теренційські кораблі досягли Затоки Лева, в глибині якої маячіли омріяні червоні стіни.

Щойно пролунав радісний зойк з «воронячого гнізда» на верхівці фок-щогли, на палубу нетерпляче посунули вояки; на носі нефа їх набралося стільки, що корабель, здавалося, перекинеться. Утім, видовище було того варте.

Місто було просто велетенське. Непохитні червоні стіни оточували територію, не меншу, мабуть, за князівство Долатське. Вздовж стін рясно стриміли круглі захисні вежі, а над ними здіймалися гостроверхі дахи і шпилі. Було враження, що місто ледь-ледь тримається землі, застигнувши на злеті — такими легкими здавалися обриси його палаців, такими високими й стрункими були його білі вежі. Сріблені шпилі та глянсові покрівлі ловили сонячне сяйво, розсипаючи довкіл пригорщі сліпучих відблисків. Місто мріло й мінилося, немов прекрасне сновидця.

Кораблі підійшли ближче, і тут лише Анджа помітив, що вхід до гавані закрито. На скелястих мисах, що стерегли єдиний прохід, стояли вартові вежі. Між вежами, перекриваючи вхід, було напнуто грубий ланцюг; на верхівках веж щось помітно курилося. На них, схоже, чекали.

Анджа пошукав поглядом Вайлака. Той стояв коло борту і, стримано усміхаючись, розглядав вартові вежі.

— А скажіть, — поцікавився Анджа, підійшовши ближче, — чи завжди гавань замкнуто на ланцюг?

— Еге ж, — відгукнувся той. — Та ланцюг — то дурничка. Це в них ніби така засторога — не пхайся, бо дістанеш. Але хто в нас дослухається до розумних порад? Ну от, подивися на цих недоумків!

Анджа зиркнув туди, куди вказував голова. Один із нефів, керований кимось із найбільш нетерплячих завойовників, рушив уперед, вочевидь маючи намір розірвати ланцюг вагою корабля. Втім, щойно корабель торкнувся межі, як із найближчої вежі стрілило великим зарядом, за жим курився довгий димний слід. Заряд поцілив прямісінько у грот-щоглу, зібгав її і з гуркотом проломив палубу. На кораблі щось палахнуло — вогонь стрімко помчав вітрилами, майнув щоглами, і скоро весь безталанний неф палав, наче святкова ватра. За борти із зойками пострибали обійняті полум'ям люди; втім, потрапивши у воду, вогонь не згасав, продовжуючи горіти навіть у глибині. З інших нефів поспускали шлюпи, та ніхто не наважувався підплисти ближче до людей-смолоскипів, сахаючись дивовижного вогню, наче якої зарази.