Читать «Вежі та підземелля» онлайн - страница 42
Марина Соколян
І все ж, нехай і помалу, але вони просувалися вперед. Одного дня, вже надвечір, проминувши перевал, подолання якого вартувало гарнізону ще кількох життів, уцілілі побачили море.
Коштовне смарагдове полотно, гаптоване срібним шумовинням, стелилося до самісінького неба. А над берегом ікластою потворою причаїлося місто-фортеця Теренція, союзник Рабанту в Священному Поході. Неоціненний союзник, без якого похід на Валдарру був би просто неможливим. Теренція мала потужний військовий флот, кораблі якого вже готувалися до відплиття. Гарнізон Черенбера встиг якимось дивом — ще день, і Священний Похід вирушив би далі без них.
• • •
Якось прийшли діти володарів до Арода й їси, царя та пророка, і запитали:
«Чому ми вмираємо?»
Тоді Арод покликав лучників і наказав їм покласти стріли на тятиви і спрямувати їх на малих гостей.
«Я можу наказати їм вистрілити, — сказав Арод. — Скажіть мені, чому?»
Діти злякалися, почали голосити, і лише один з них, найстарший, відповів цареві:
«Тому, царю, що ти маєш владу зробити це».
«Атож, — мовив Арод. — Саме так чинить Вогненне Око Неба. Іноді наказує стрілам злетіти, бо має на те владу. А іноді притримує їх, бо бажає почути відповідь на своє запитання».
«Чому ми живемо?» — запитали діти.
Тоді Іса покликав служниць і звелів їм принести тарелі з фруктами і солодощами.
«Я можу запросити вас до столу, — сказав Іса. — Скажіть, чому?»
Діти зраділи і побігли до наїдків, і лише найстарший з них не рушив з місця.
«Тому, провіснику, що ти хочеш випробувати нас».
«Атож, — мовив Іса. — Так чинить Вогненне Око, пропонуючи нам спокуси та відбираючи тих, хто зможе їм протистояти. Небу не потрібні ті, хто нездатен подолати бажання свого тіла. Їх радо прийме до себе Темний Володар, котрий знає безліч і один спосіб повернути бажання на муки».
І тої миті діти, що встигли з'їсти щось зі срібних тарелів, впали додолу, скімлячи від болю.
• • •
Подорож морем Анджа затямив досить погано: між нудотою, нудьгою та гойданиною не чинилося нічого вартого уваги. Великий теренційський неф, який міг умістити до тисячі вояків, був напханий вщерть, мовби воєводи мали намір засолити їх на чорний день, наче рибку в дубовій діжці. Бійці спали всі покотом у тісному підпалуб'ї на припнутих до бортів прілих вітрилах. Гойдало тут несамовито, надто ж коли неф лягав уздовж хвилі й хитався, немовби перебравши злидва. Правду кажучи, таке відбувалося безперервно — на той час стерно ще не отримало належного визнання, а кермувати таким великим кораблем кормовими веслами було так само зручно, як вишивати алебардою.
Понад тим, поділяти сон та дозвілля із сотнями славних піхотинців і лучників, які нудилися, скублися, а також хропли і потіли, було надмірно тяжким випробуванням. Анджа скористався своєю причетністю до баронського дестрієра, і раз по раз тікав до кінського загону, де й звив собі кубелечко в скирті вогкої соломи. Гойдало тут так само, однак зносити це на самоті було значно легше, тож Анджа вважав, що йому певною мірою поталанило.
