Читать «Вежі та підземелля» онлайн - страница 11

Заїхавши до двору, барон кинув мотузка слугам і зіскочив на землю. До барона підійшов Вайлак, кивнув на полоненого, що нині впав навколішки в багнюку.

— Бачу, світлосте, полювання було вдалим? Але що це за дичина, пане? Адже немає такого звіра ні серед чорної звірини, ані серед червоної, шляхетної...

— Не блазнюй, Вайлаче, — суворо кинув Черенбер. — Це бидло забило оленя з мого лісу. Коли ми знайшли його, він уже тушу білував... Йоргів виродок!

Черенбер підійшов до бранця і пхнув того межи ребра загостреним вістрям чобота.

— Ти пошкодуєш про це, — прошипів барон, — і будеш шкодувати довго, Небом присягаюся! Пошкодуєш, що на світ народився, ти, мерзенне падло!

Челядь, що зібралася довкола, заворушилася, зашуміла. Анджа просунувся між кількох псарів, аби бачити краще. Ну, і краще б він цього не робив. Він знав того бранця. Ба більше — то був заледве не єдиний його чорнобурівський приятель, Рем Кухель. І яка холера потягла нещасного полювати в баронському лісі? І не просто щось там — оленя... Цього живого уособлення священного Дворога? Гаплик тобі, Ремку, ой, такий гаплик...

— Вайлаку, в підвал його! — підсумував барон. — Ну?!

Вайлак, — хоч і кажуть, що самого Темного не боявся, — кивнув. Анджа бачив, як у того злими вітрилами злітають закрилки носа... Але що ж, Темний — там, а барон — тут, і ще не знати, що гірше.

— Звісно, в підвал, — мовив Вайлак, обернувшись, і Анджа на мить перехопив його погляд — чорне знамено люті. — До підземелля, куди ж іще...

Тієї ночі Анджа не зміг заснути. Він просидів під стайнею від першої свічки і аж доки не згоріла третя; весь час йому вчувалися голоси, зойки і стогони звідкись ізнизу — з підвалу... Він трусився, немов у пропасниці, здригаючись від кожного поруху вітру. Але ніч, зрештою, минула.

Зранку Анджа знайшов голову гарнізону і попросив його дозволу вчитися володіти зброєю. Вайлак глипнув іронічно на його розкреслене безсонням лице і, кинувши загадкове «дозрів, еге ж?», відправив Анджу до казарми шукати вояка на ймення Март Мідяк.

• • •

«... серед людей не існує того, хто має право визначати за інших їхню долю, не існує того, хто може встановлювати зразки поводження і вимагати їхнього дотримання. Музика всесвіту не підкоряється людській волі, бо вона сама — єдиний закон. Імовірність виникнення світу з хаосу така ж, як імовірність виникнення музики з шуму, і ніхто ніколи не керуватиме тим, що має таку малу ймовірність, але виникло до існування. Адже ніхто не має влади над дивом. Таким незбагненним дивом, яким є життя.

Утім, попри всю неймовірність існування всесвіту, він нині є нашою єдиною дійсністю, а отже, ми самі — частина порядку, який сильніший за жагу небуття. Наше життя — лише впорядкований шум, тобто — музика. Доки ми слухаємо її відгомін і чинимо так, як вимагає наша природа, музика звучатиме. Коли ж ми робитимемо те, що йде супроти власного єства, ми створюємо шум. Коли ми змушуємо інших чинити супроти власної природи, ми множимо шум, який одного дня може поглинути музику і занурити світ у безлад...»