Читать «Вежі та підземелля» онлайн - страница 10

Сновигаючи коло замкової кухні, причарований запахом смаженини, Анджа натрапив на Онечку. Спершу він не впізнав її — на гожому обличчі мірошникової доньки нині грубою борозною тягнувся від правого кутика вуст до скроні потворний рубець. Якби Анджа міг пожартувати з цього приводу, він би сказав, що Онечка стала напрочуд усміхненою за життя в замку... Але жартувати якось не праглося. Наче громом побитий, він стежив, як дівчина з якимось кухлем біжить через замковий двір.

«Онечко!» — врешті гукнув він навздогін дівчині. Вона обернулася, заледве не впустила кухля, але за мить опанувала ляк і побігла далі. Правда, швидше, ніж доти. «Зачекай, Онечко!» — Анджа рвонув за нею. Йому раптом несамовито закортіло поговорити з дівчиною. Все ж, стільки років були сусідами... Колись Анджа шалено заздрив їй, та де... Онечці заздрило все село — звісно, їй вдалося потрапити до замку. А там, — казали в Чорнобурівці, — там усе може бути. І мрійливо зітхали.

Нарешті він наздогнав її і вхопив за руку.

— Та зачекай, Онечко! Чи не впізнаєш?

— Чого тобі, Анджо? — тихо запитала вона.

— Не тікай! Я поговорити хотів... Скільки не бачилися! Онечко, ти коли пішла до замку, ми в селі весь час про тебе говорили. Як ти тут, як живеться... Чи гарно тобі в барона?

Анджа розумів, що верзе дурниці, але її погляд, разючий мов мисливський батіг, змушував говорити — хоч би що, аби лише не мовчати.

— Як живеться... А ти як гадаєш? — мовила вона, усміхнувшись спотвореним краєм губ. — Як на небі, незгірш. Відпусти, бо як не встигну баронові вечерю зладнати, у цім раю буде буря... Ну, відчепися!

Хлопець мимохіть випустив її рукав. Не сподівався він побачити Онечку такою. Все, що завгодно, але... Але що? — запитав він себе. Якби йому не пощастило з тими хортами... Анджа похмуро побрів до стайні, і саме тоді прозвучав гук мисливського рогу — барон повертався до замку.

Так швидко? Невже барон устиг щось там уполювати всього за годину? Анджа не мав жодного сумніву, що встиг би, але барон любив полювання, а любов не терпить поспіху.

По підвісному мостку дрібно простукотіли підкови, і до замкового двору в'їхала кавалькада загоничів і псарів. Попереду на дебелому рябому коні парадував сам барон, ведучи на короткому мотузку свою здобич — побитого, вимащеного кров'ю і брудом селюка. Мешканці замку підвелися з насиджених місць, розглядаючи незвичний трофей. Хуторянин, упольований бароном, лише тихенько скиглив, відсапуючись — не схоже було, що Черенбер завдав собі клопоту вповільнити біг коня, аби не змучити бранця.