Читать «Дівчина у павутинні» онлайн - страница 41

— А він не сказав, що це?

— Він сказав, що не хоче втрачати своєї єдиної козирної карти. Що почекає й подивиться, як далеко готовий піти супротивник. Проте я помітила, що Балдер був спантеличений. У якийсь момент він навіть випалив, що є люди, які хочуть йому нашкодити.

— Як саме?

— Не суто фізично, на його думку. Вони більше прагнуть відібрати в нього результати досліджень і добре ім’я. Не впевнена, що він справді вважає, ніби на тому все скінчиться. Я запропонувала йому завести сторожового собаку. Мені взагалі здається, що собака був би чудовим компаньйоном для людини, яка живе в передмісті, та ще й у великому будинку. Але він не хотів і чути про це й досить різко заявив, що не може собі дозволити тепер завести пса.

— Як ти думаєш, чому?

— Навіть не знаю. Та в мене виникло відчуття, що його щось гризе, і Балдер не став особливо протестувати, коли я наказала встановити в його домі новітню систему сигналізації. Її щойно змонтували.

— Хто?

— Одна компанія — «Мілтон сек’юриті». Ми з ними зазвичай співпрацюємо.

— Добре. Але я все-таки рекомендувала б перевезти його в якесь надійне місце.

— Усе так погано?

— Ми вважаємо, що ризик є.

— Окей, — відповіла Ґабрієлла. — Ти можеш надіслати мені якісь документи, щоб я відразу ж поговорила зі своїм керівництвом.

— Зараз гляну, що можна зробити, але я не впевнена, що вийде швидко. Ми тут маємо… одну проблемку з комп’ютерами.

— Невже така установа, як ваша, може собі таке дозволити?

— Ні, твоя правда. Я тебе ще наберу, серденько, — сказала Алона й поклала слухавку.

Ґабрієлла сиділа нерухомо, дивлячись на бурю, що дедалі несамовитіше била у вікно. Згодом вона дістала свій блекфон і набрала Франса Балдера. Вона телефонувала знову й знову, бо хотіла не тільки попередити його й простежити, щоб він негайно переїхав у якесь безпечне місце, а й поцікавитися, що він мав на увазі, кажучи: «Останніми днями я мрію про нове життя».

Одначе ніхто не знав, а коли й довідався б, то зроду б не повірив, що саме цієї миті Франс Балдер був цілком захоплений спробами змусити сина намалювати ще один малюнок, який промінився б дивним сяйвом, наче з іншого світу.

Розділ 6

20 листопада

На екрані комп’ютера заморгали слова: «Mission Accomplished!»

Чума голосно закричав хрипким, майже божевільним голосом. Це було, певно, трохи необачно. Але сусіди, якби й почули його випадково, не змогли б здогадатись, у чому річ.

Чумин дім був не надто схожий на місце, де відбувалися перевороти у сфері безпеки міжнародного рівня. Він більше скидався на пристановище асоціальних елементів. Жив Чума на вулиці Геґклінтавеґен у Сундбіберґу — надзвичайно непрестижному районі Стокгольма з похмурими чотириповерховими будинками з бляклої цегли, а про саму квартиру взагалі нічого доброго сказати було не можна. Там пахло чимось кислим і несвіжим, а на столі серед усілякого непотребу валялися коробки з ресторану «Мак-Доналдс», бляшанки з-під кока-коли, зім’яті аркушики з записника, немиті чашки з-під кави й порожні пакетики від солодощів. А як щось із цього й потрапляло в кошик на сміття, то його однаково не спорожняли тижнями. У кімнаті й метра не можна було пройти, не наступивши на хлібні крихти чи рінь. Та нікого з Чуминих знайомих це не дивувало.