Читать «Дівчина у павутинні» онлайн - страница 21

— Ні, ні, Сігвардссон — легковаговик. Це не його рівень.

— Гадаю, ти його недооцінюєш.

— Та ну, не відмовляйся! Це може стати твоїм гучним поверненням, Блумквісте.

Блумквіст утомлено махнув рукою Амірові, що витирав столика неподалік від них.

— Можна я дам тобі пораду? — сказав Блумквіст.

— Що?.. А, ну, так… звісно.

— Коли знову продаватимеш історію, не намагайся пояснити репортерові, що вона для нього може означати. Знаєш, скільки разів мені доводилося чути цю пісню? «Це стане найбільшою справою у твоїй кар’єрі. Куди там тому Вотерґейтові!» Тобі не треба так прозаїчно подавати інформацію, Лінусе.

— Я тільки хотів…

— Так, чого саме ти хотів?

— …щоб ти з ним поговорив. Думаю, ти б йому сподобався. Ви обидва безкомпромісні.

Лінус на мить ніби втратив упевненість у собі, і Мікаел засумнівався, чи не був він надто жорстким. Зазвичай зі своїми інформаторами він розмовляв дружелюбно й заохотливо, хоч які банелюки вони плели. І не тільки тому, що навіть у божевільній на перший погляд інформації можна знайти хорошу історію, а й через те, що знав: часто він для них — остання інстанція. Багато хто звертався до нього, коли всі інші переставали слухати. Блумквіст нерідко був для таких людей єдиною надією, а це аж ніяк не привід для глузування.

— Слухай, — сказав він. — У мене був паршивий день, і я зовсім не збирався виявляти сарказм.

— Усе окей.

— А знаєш, — сказав Мікаел, — дещо в цій історії мене справді зацікавило. Ти казав, що вас навідувала якась гакерка.

— Так, але вона до цієї історії непричетна, — сказав Брандел, цмулячи пиво. — Вона, найімовірніше, була якимось соціальним проектом Балдера.

— Однак у своїй справі вона, здається, тямить.

— Або їй просто пощастило. Вона молола всякі дурниці.

— То ти з нею зустрічався?

— Так, відразу по тому, як Балдер звалив у Кремнієву долину.

— Давно це було?

— Майже рік тому. Я перевіз наші комп’ютери до себе в квартиру, на Брантінгсґатан. У мене, м’яко кажучи, було не найкраще життя. Неодружений, розчавлений, без грошей, постійно з перепою, вдома срач. Я саме розмовляв телефоном із Франсом. Він, як стомлений старий татусь, багато чого наговорив мені. Наприклад, не суди з зовнішнього вигляду: зовнішність оманлива, ля-ля-ля, бла-бла-бла. І це він казав мені! Я й сам не ідеальний зятько. Ніколи не носив піджака й краватки, і кому вже, як не мені, знати, які з себе люди в гакерській тусні. Ну, сиджу я й чекаю на ту дівчину. Думаю, що вона принаймні постукає в двері. А вона просто відімкнула замок і зайшла.

— Яка вона була з себе?

— Та просто капець… Ну, точніше, вона була навіть сексуальна у свій збочений спосіб… А так — жахіття!

— Лінусе, я не прошу тебе оцінювати її зовнішність. Мені просто хочеться знати, у що вона була вдягнена і чи не назвала випадком свого імені.

— Гадки не маю, хто вона така, — відповів Лінус. — Хоча чогось мені здалося, що я її знаю, якось я відчув, що з нею пов’язане щось лихе. Татуаж, пірсинг та інше фуфло. Вона була схожа на готку, чи панкерку, чи якусь рокерку, не знаю, і худа, як дошка.