Читать «Білий домініканець» онлайн - страница 87

Дзвін на церкви застогнав, наче його поцілив незримий кулак.

У полисках блискавки запитливо спалахнули хрести на цвинтарі.

«Так, мамо, я вже йду!»

Десь вітер розчахнув вікно, і шибка, подрібнено верескнувши, розбивається на бруківці: ось він, смертельний жах речей, створених людською рукою.

Що це? Невже місяць зірвався з небес і блукає довкола? У повітрі суне біла розпечена куля, завмирає, опускається, знову злітає, метається туди-сюди безцільно і миттю вибухає зі страшенним тріском, наче охоплена люттю якогось навіженства. Земля здригається від дикого жаху.

Звідкись виринає нова куля; обшукує міст, поволі, крадькома котиться обгородами, огинає стовп, з ревом хапає його і спалює.

«Кулясті блискавиці!» Про них я читав у книгах мого дитинства, а списані у них загадкові рухи, які багато хто вважає вигадкою, наразі розгортаються навіч! Сліпі створіння, зліплені з електричної сили, вибухівки космічних безодень, голови демонів без очей, рота, вух і носів, піднеслися з небесних і земних глибин, вихори, що кружляють навколо осердя ненависті, напівсвідомо, не маючи органів чуття, шукають нових жертв, аби вилити на них свою руйнівну лють!

Якою страшною силою були б ущедрені ці кулясті блискавиці, якби перенялися вони людським видом!

Невже безмовне моє питання принадило одну з них, цих розпечених куль, яка раптово збочує зі шляху і летить просто до мене?

Куляста блискавиця ковзає вздовж паркану, потім підноситься понад стіною, влітає в одне відкрите вікно, щоб умент з’явитися в іншому, витягується, і вогненний стовп пробиває кратер у піску з неймовірним гуркотом, аж будинок ходить ходором і пилюга хмарою шугає до мене.

Її світло, сліпуче, наче біле розпечене сонце, обпікає мені очі. Мою фігуру на мить вихоплює з темряви таке яскраве світло, що полиск її я чітко бачу навіть крізь заплющені повіки, і він глибоко закарбовується у моїй свідомості.

«Ти бачиш мене нарешті, Медузо?»

«Еге ж, я бачу тебе, проклятущий!» — І червона куля виривається з-під землі.

Наполовину засліплений, я відчуваю: вона чимраз більшає: мить, і куля проноситься над моєю головою метеором безмежної люті.

Я простягаю свої руки: невидимі долоні захоплюють їх у орденському «потиску», беруть мене у живий ланцюг, який сягає нескінченності.

Усе тлінне в мені вигоріло, перетворене смертю на пломінь життя.

Я стою, випростаний, у пурпуровій мантії вогню, а на боці — меч із кривавика.

Я назавжди розпустив своє тіло на меч.

Про автора й перекладача

ҐУСТАВ МАЙРІНК (1868—1932) — визначний австрійський письменник-експресіоніст, драматург і перекладач. Він — автор книг оповідань «Гарячий солдат» (1903), «Орхідея. Дивні історії» (1904), «Кабінет воскових фігур» (1907), «Чарівний ріг німецького обивателя» (1909), «Фіолетова смерть та інші оповідання» (1913), «Кажани» (1916), романів «Ґолем» (1914), «Зелене обличчя» (1916), «Вальпурґієва ніч» (1917), «Білий домініканець» (1921) та «Ангел західного вікна» (1927).

ІГОР АНДРУЩЕНКО — український перекладач. В його перекладі окремими книгами вийшли: з німецької — Йозеф Рот «Білі міста» (1998), Ґустав Майрінк «Вибрані новелі» (1999), Уве Тімм «Пригоди поросятка Руді Рийки» (2006), Еріх Кестнер «Летючий клас» (2007), Крістіан Тільманн «Воротар на вигоні» та «Геть з поля, хлопці» (2007), Ґудрун Мебс «Я ж бо знаю, де висить ключ» (2009), Міхаель Енде «Джим Ґудзик і Машиніст Лукас» (2010), Вільгельм Гауф «Малий Мук» (2011) та ін., з польської — Ева Островська «Мама, Каська, я і гангстери» (2010), з російської — Олександр Грін «Пурпурові вітрила» (2012) та ін.