Читать «Ґолем» онлайн - страница 5
Ґустав Майрінк
Зі своєю незмінною усмішкою на обличчі вона квапно, на мигах, подає каліці натяки, від яких той впадає у майже нестямний шал. Для таких випадків Розіна вимудровує начебто таємну, напівзрозумілу мову знаків. Бідолашний Яромир неминуче, без жодної надії на порятунок, потрапляє у тенета невідомості й примарних сподівань.
Якось я бачив, як він стояв перед нею на подвір’ї, а вона щось говорила до нього, так бурхливо артикулюючи й жестикулюючи, що здавалося, бідолаха ось-ось впаде безтямний від несамовитого збудження.
Піт градом котився його обличчям від нелюдських зусиль уловити зміст навмисне заплутаного, квапного повідомлення.
Увесь наступний день Яромир просидів у гарячковому очікуванні на темних сходах напіврозваленого будинку, розташованого віддалік на тій же вузькій і запаскудженій Півнячій вуличці — лише згайнував час і не зміг жебракуванням на розі заробити кілька крейцерів.
А коли пізно ввечері, напівмертвий від голоду й хвилювання, він захотів додому, названа матір вже давно замкнула двері й не пустила його на поріг…
Веселий жіночий сміх долинув до мене крізь мури з сусіднього ательє.
Сміх? Веселий сміх у цих будинках? Та в усьому єврейському місті не знайти людини, яка б уміла радісно сміятися!
Раптом мені пригадалося: кілька днів тому старий лялькар маріонеткового театру Цвак зізнався, що якийсь молодий пристойний пан винайняв у нього за чималу плату ательє, вочевидь, для того, щоб без перешкод зустрічатися з обраницею серця.
Щоночі доводилося потай, аби не помітили мешканці, перевозити потроху дорогі меблі нового пожильця.
Старий добряк потирав від задоволення руки, розповідаючи мені про свою оборудку, і тішився, мов дитина, як спритно він усе влаштував: ніхто з сусідів навіть здогадатися б не зміг про існування романтичних закоханих.
Непомітно потрапити до ательє можна було з трьох будинків. Навіть через підйомну ляду був туди доступ!
Так, якщо відчинити залізні двері горища, — а ззовні це легко зробити, достатньо лиш натиснути на клямку, — можна пройти повз мою комірчину на сходи нашого будинку й використати цей шлях як запасний вихід…
З-за стіни знову долинає веселий сміх, збуджує у моїй уяві невиразні спомини про інше розкішне помешкання однієї аристократичної родини, куди мене часто кликали для дрібних реставраційних робіт коштовних старожитностей.
Раптом поряд чується пронизливий крик. Я налякано прислухаюся.
Залізні двері горища несамовито скриплять, а наступної миті до моєї кімнати влітає дама. З розпущеним волоссям, біла, мов стіна, у накиненій на голі плечі золотій парчевій тканині.
— Майстре Пернат, заховайте мене!.. Заради Бога! Нічого не питайте, лише заховайте мене тут!
Перш ніж я встиг щось відповісти, мої двері знову розчахнулися й швидко хряснули, зачиняючись.
Лише секунду бачив я усміхнений оскал схожого на потворну маску обличчя лахмітника Аарона Вассертрума.
…Кругла світляна пляма зринає переді мною, і в сяєві місяця я знову впізнаю узніжжя свого ліжка.