Читать «Ґолем» онлайн - страница 41

А що тоді?

Там міг бути лише Аарон Вассертрум — нишпорив, винюхував, можливо, копирсався у шухлядах у пошуках нових доказів та звинувачень.

Чи багато користі принесе моє втручання?

Я вагався недовго: діяти, не думати! Лиш би розшматувати пута цього страхітливого очікування ранку!

І ось я вже перед залізними дверима горища, наліг на них, обережно пропхав дротика в замок і прислухався. Так і є: тихий шурхіт в ательє, мовби хтось витягає шухляду.

Наступної миті замок відскочив.

Я оглянув кімнату, хоча там було майже темно, а свічка тільки сліпила мене, не даючи світла, і помітив чоловіка в чорному пальті, який нажахано відсахнувся від письмового столу. На секунду завагавшись, куди йому втікати, він зробив порух, ніби хотів кинутися на мене, натомість зірвав з голови капелюха й поспіхом затулив ним обличчя.

«Що вам тут треба?» — хотів було вигукнути я, але чоловік мене випередив:

— Пернате! Ви? На Бога! Заберіть світло!

Голос видався мені знайомим і аж ніяк не належав лахмітникові Вассертрумові.

Машинально я задмухнув свічку.

Кімната відразу поринула в напівтемряву, лише імлисте мерехтіння знадвору сіялося крізь вікно, як і в моїй комірчині. До краю напруживши зір, я зумів розпізнати в виснаженому лихоманкою обличчі над коміром пальта риси студента Харусека.

«Монах!» — ледь не зірвалося з мого язика, і я ураз збагнув, хто примарився мені вчора в соборі: Харусек! Ось чоловік, до якого треба звернутися! Я згадав його слова, сказані тоді, у дощ, під аркою брами: «Знатиме Аарон Вассертрум, як можна довгою, непомітною, отруєною голкою проткнути мури. Саме того дня, коли він захоче погубити доктора Савіолі!»

Чи мав я в особі студента союзника? Чи знає він, власне, що трапилося? Його перебування в ательє у такий час майже підтверджувало моє припущення, але я не наважувався запитати його про це навпростець.

Харусек кинувся до вікна й визирнув з-за фіранки вниз, на вуличку.

Я здогадався: він боявся, що Вассертрум може помітити світло моєї свічки.

— Ви, мабуть, подумали, майстре Пернат, що я злодій, нишпорю поночі в чужому помешканні? — несміливо озвався він після довгого мовчання. — Але присягаюся Вам…

Я відразу урвав його мову й заспокоїв.

Аби показати, що ні в чому його не підозрюю, навіть більше, маю за союзника, я розповів Харусекові з деякими, необхідними, на мою думку, недомовками, який маю стосунок до ательє; розповів, що побоююся, аби одна близька мені жінка, яка перебуває у небезпеці, не стала жертвою шантажу лахмітника.

З того, як ввічливо, не перебиваючи запитаннями, він мене слухав, я зрозумів, що йому вже майже все відомо, ймовірно, навіть з подробицями.

— Так і є, — замислено мовив Харусек, коли я замовк. — Отже, я не помилився! Ясно, що цей покруч хоче затягнути зашморг на шиї Савіолі, але, вочевидь, ще не назбирав достатньо доказів. Бо інакше, чого б він тут вештався! Саме вчора я — скажімо так — «випадково» проходив нашим провулком, — пояснив він, помітивши запитання у моєму погляді, — і мені впало в око, як Вассертрум спершу довго, начебто безтурботно, швендяв туди й сюди перед нашою брамою, а потім, коли йому здалося, що ніхто за ним не спостерігає, шаснув у підворітню. Я кинувся за ним, вдав, ніби до Вас прямую, тобто постукав у Ваші двері й сполохав його тієї миті, як він длубався ключем у замку залізних дверей на горище. Щойно я підійшов, старий одразу покинув своє заняття і теж постукав Вам у двері. Вас, мабуть, не було вдома, бо ніхто не відчинив.