Читать «Ґолем» онлайн - страница 17

Ґустав Майрінк

Лише товста газета не встигала за ними, знавісніло билась на бруківці, ніби задихалася, хапаючи ротом повітря.

Невиразна підозра зродилася тоді в мені, що й ми, живі істоти, чимось схожі на це паперове клоччя. Може, й нами мотлошить невидимий, незбагнений «вітер», жене нас, куди захоче, а ми, наївні, віримо, ніби самі керуємось власною свободою волі?

А що, як життя у нас не що інше, як таємничий вихор? Вітер, про який мовиться у Біблії: Чи знаєш ти, звідкіль він приходить і куди йде? Хіба не сниться нам іноді, ніби ми поринаємо у водну глибінь і ловимо там срібних рибок? Насправді ж, то лиш холодний повів вітру торкається наших рук…

— Прокопе, ви говорите словами Перната! Що це з вами? — Цвак підозріливо глянув на музиканта.

— Це історія книги Іббур надихнула його на такі роздуми. Шкода, ви запізно прийшли й не чули розповіді про неї, — мовив Фрізландер.

— Історія книги?

— Власне, історія одного дивного чоловіка, який ту книжку приніс. Пернат не знає ні його імені, ні де він мешкає, ані чого хотів. І хоча зовнішність того чоловіка мала б дуже впадати в око, Пернат не годний його описати…

Цвак стрепенувся.

— Дуже дивно, — озвався він по хвилі. — Незнайомець без бороди, косоокий?

— Можливо, — відповів я. — Тобто, я… я… певний цього! Ви його знаєте?

Лялькар похитав головою.

— Ні, просто він нагадує мені Ґолема…

Художник Фрізландер опустив руку з різцем.

— Ґолема? Я чув багато розмов про нього. Ви щось знаєте про Ґолема, Цваку?

— Хто може сказати, ніби щось знає про Ґолема? — стенув плечима Цвак. — Він належить до царини леґенди, доки одного чудового дня на вулиці не вихлюпнуться події, які раптом знову покличуть його до життя. Тоді якийсь час тільки й мови, що про нього. Чутки розростаються до нечуваних розмірів, стають настільки перебільшеними й роздутими, що, зрештою, самі розсипаються на порох від власної неправдоподібності. Кажуть, ця історія походить десь із сімнадцятого сторіччя. За приписами тепер уже втраченої каббали, один рабин створив штучну людину, прислужника, — так званого Ґолема. Той мав допомагати йому дзвонити в дзвони в синагозі й виконувати всіляку чорну роботу.

Однак справжньою людиною він не став, лише тупе, напівсвідоме існування жевріло в ньому, та й то лише вдень. Завдяки магічній цидулці, вкладеній за зуби, він притягував до себе вільні космічні сили всесвіту.

І коли якось перед вечірньою молитвою рабин забув вийняти йому з рота папірця, Ґолем упав у шаленство, метався темними вулицями міста, руйнуючи все на своєму шляху. Аж доки рабин перехопив його й знищив цидулку.

Тоді істота впала долі мертвою. Від неї нічогісінько не зосталося, хіба маленький глиняний чурбак, який ще й досі показують у Старій синагозі.

— Того рабина запросили одного разу до кайзера в палац, щоб викликати душі мертвих, — устряв Прокоп. — Сучасні вчені стверджують, він користувався при тому Latema magica, чарівною ліхтарнею…

— Та звісно ж, яке безглузде пояснення не знайде схвалення серед сучасних вчених мужів! — незворушно вів далі Цвак. — Latema magica! Ніби кайзер Рудольф, який усе життя захоплювався магічними витребеньками, не помітив би відразу такого грубого шахрайства…