Читать «Ґолем» онлайн - страница 15

Не може бути правдою той жах, який він наоповідав про окуліста. Він сухотник, і смертельна гарячка випалює йому мозок.

Я хотів заспокоїти хлопця і, перевівши все на жарт, спрямувати його думки у веселіше річище. Та враз — не встиг я й слова дібрати — у моїй пам’яті, мов від спалаху блискавки, зринуло обличчя Вассертрума з роздертою верхньою губою й булькатими риб’ячими очицями, коли він — тоді — зазирнув крізь прочинені двері до моєї комірчини.

Доктор Савіолі! Доктор Савіолі! Так, саме так називався молодий, заможний пан, про якого довірливим шепотом повідомив мені лялькар Цвак і який винайняв у Цвака ательє.

Доктор Савіолі! — криком пролунало в мені, неясними, розмитими образами промайнуло в свідомості, збуривши вихор моторошних здогадів.

Розтривожений, я хотів запитати Харусека, розповісти йому про те, що бачив, але хлопця зненацька підкосив такий жорстокий приступ кашлю, що він ледь утримався на ногах. Я лише дивився йому вслід, як він, насилу тримаючись за стіну, побрів під дощ, кивнувши мимохідь мені на прощання.

Так, так, він казав правду. То не була гарячкова маячня, я це відчував. То був примарний дух зла, який і вдень, і вночі блукає вулицями, шукаючи свого фізичного втілення. Він витає у повітрі, непомітний для нас, та враз — то тут, то там — вселяється у якусь людську душу, а ми й не здогадуємося. І перш ніж отямимося, він уже втратив свої обриси, і все зникло…

І лише моторошні чутки про якийсь скоєний жахливий злочин доходять до нас.

Умить я збагнув глибинну сутність цих загадкових істот, що живуть навколо мене: їх безвольно несе крізь буття невидимим магнетичним потоком, так, як щойно пронесло повз нас брудним дощовим ручаєм букетик нареченої.

Мені здалося, ніби навколишні будинки витріщалися на мене з підступною, нез’ясовною злобою. Ворота — роззявлені чорні пащі, з яких вирвані язики; горлянки, з яких щомиті може видертися пронизливий крик, такий пронизливий і сповнений ненависті, що жах пройме все єство.

Що ще наостанок сказав студент про лахмітника? Я пошепки повторив його слова: «Тепер Аарон Вассертрум зовсім самотній зі своєю жадібністю і… і… цією восковою лялькою…»

Кого він мав на увазі, кажучи про воскову ляльку?

Це, певно, якась метафора, заспокоював я себе, одна з тих хворобливих метафор, якими він зазвичай приголомшує, яких ніхто не розуміє, але які, зринувши згодом несподівано в пам’яті, можуть скувати жахом, як речі незвичної форми, вихоплені раптом з темряви снопом яскравого світла.

Я глибоко перевів подих, щоб заспокоїтися і струсити з себе страх, навіяний розповіддю Харусека.

Пильніше придивився до людей, що тулилися разом зі мною у підворітні. Коло мене тепер стояв старий товстун. Той самий, що перед тим так бридко сміявся. Мав на собі чорний сюртук і рукавички. Він незмигно витріщався вибалушеними очима на арку підворітні в будинку навпроти.

Його широке, гладко виголене обличчя з простацькими рисами пересмикувало від збудження.

Мимоволі я простежив за його поглядом і помітив, що гладун, мов заворожений, не зводить очей з рудої Розіни, яка стояла по той бік провулку зі своїм вічним хтивим усміхом на устах.