Читать «Сирітський потяг» онлайн - страница 5

Джек — хороший хлопець. Але вона цього чекала. З часом, як і всім іншим — соціальним працівникам, учителям, опікунам, — йому набридне, він почуватиметься обманутим, усвідомить, що зв’язуватися з Моллі собі ж дорожче. Хай як їй хочеться бути до нього небайдужою і хай як вона дає йому підстави так думати, насправді вона собі цього не дозволяє. Не те щоб вона прикидалася, але все-таки щось у ній примушує її стримуватися. Вона збагнула, що може контролювати свої емоції, уявляючи на місці своїх грудей велику коробку з навісним замком. Вона подумки відкриває коробку, й запихає туди всілякі випадкові некеровані почуття, непокірний сум чи жаль, і щільно її закриває.

Ралф теж намагався знайти в ній хороші риси. Він до цього схильний; він бачить навіть те, чого немає. І хоча якоюсь мірою Моллі вдячна йому за віру в неї, вона не покладається на це повністю. З Діною їй, можна сказати, краще — та не намагається приховати свої підозри. Легше думати, що на тебе мають зуб, ніж розчаруватися, коли показують спину.

— «Джен Ейр»? — питає Джек.

— Яка різниця?

— Я купив би її для тебе.

— Що ж…

Навіть вскочивши в таку халепу й, напевно, вимушена поїхати геть, вона знає, що ніколи не попросила б Джека купити їй ту книжку. В житті з опікунами вона ненавидить найбільше оцю залежність від людей, яких заледве знає, беззахисність перед їхніми забаганками. Вона навчилася нічого ні від кого не очікувати. Про її іменини часто забувають; на свята про неї думають останньою чергою. Їй доводиться задовольнятися тим, що дають, а те, що дають, — це рідко те, що вона просила.

— Ти така збіса вперта! — каже Джек, наче читаючи її думки. — Подивися, в яку халепу себе втягнула.

У двері Молліної кімнати гучно стукають. Вона притискає телефона до грудей і дивиться, як повертається ручка. Ще одне, з чим їй доводиться жити, — ні замка, ні особистого простору.

Діна заглядає в кімнату, міцно стиснувши нафарбовані рожевою помадою губи.

— Ми маємо поговорити.

— Гаразд. Я тільки закінчу розмову.

— З ким ти говориш?

Моллі вагається. Чи зобов’язана вона відповідати? Ой, та яка різниця.

— З Джеком.

Діна насуплюється.

— Поквапся. Ми не можемо витратити на це весь вечір.

— Я за хвилинку буду.

Моллі чекає, дивлячись просто на Діну, доки та зникає за дверима, й знову прикладає телефона до вуха.

— Настав час розстрілу.

— Ні, ні, послухай, — відказує Джек. — Я маю ідею. Але вона трохи… божевільна.

— Вибач, — каже Моллі похмуро. — Мені треба йти.

— Я поговорив зі своєю мамою…

— Джеку, ти серйозно? Ти їй розповів? Вона й так мене ненавидить.

— Зажди, вислухай мене. По-перше, вона тебе не ненавидить. А по-друге, вона мала розмову з тією пані, на яку працює, і, здається, ти зможеш там відпрацювати свої години.