Читать «Сирітський потяг» онлайн

Крістіна Бейкер Клайн

Сирітський потяг

Крістіні Лупер Бейкер, яка вручила мені нитку, і Керол Робертсон Клайн, яка дала мені полотно

Переправляючись із однієї річки на іншу, індіанці вабанакі[1] були змушені перетягувати свої каное та решту майна. Усі вони знали, як добре подорожувати з невеликою поклажею, а для цього доводиться щось залишати. Ніщо так не заважає переміщенню, як страх — ноша, від якої часто найважче відмовитися.

Банні Макбрайд. Жінки ранкової зорі

Пролог

Я вірю в привидів. Вони — ті, хто до нас навідуються, ті, що відійшли перші. За своє життя я не раз відчувала їх поруч себе, відчувала, як вони спостерігають, присутні, коли ніхто серед живих про це не знав і не хотів знати.

Мені дев’яносто один, і мало не всі, що колись були частиною мого життя, тепер привиди.

Іноді ці духи здавалися мені реальнішими за людей, реальнішими за Бога. Вони заповнюють тишу своєю вагою, пружні й теплі, мов тісто на хліб, що підходить під рушником. Бабуня, з її добрими очима й припудреною тальком шкірою. Татко — тверезий, усміхнений. Мама, що наспівує мелодію. Ці примари, позбавлені злості, алкоголізму й депресії, втішають і захищають мене по смерті, як ніколи при житті.

Тепер я думаю, що це і є рай — місце в спогадах інших, де ми й далі живемо в найкращих своїх о`бразах.

Може, це добре, що в дев’ять років мені дісталися привиди найкращих образів моїх батьків, а в двадцять три — коханого. А моя сестра, Мейсі, завжди зі мною, мов янгол на плечі. Їй було півтора року, мені — дев’ять, їй — тринадцять, мені — двадцять. Тепер їй вісімдесят чотири, а мені — дев’яносто один, а вона й досі зі мною.

Напевно, вони не рівня живим, але вибору в мене не було. Або знайти розраду в їхній присутності, або ж занепасти духом, побиваючись над своєю втратою.

Привиди шепотіли до мене, щоб я продовжувала жити.

Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік

Крізь стіну своєї кімнати Моллі чує, як опікуни розмовляють про неї у вітальні, просто за дверима.

— Ми на це не підписувалися, — каже Діна. — Якби я знала, що в неї стільки проблем, то нізащо не погодилася б.

— Знаю, знаю.

У Ралфа втомлений голос. Моллі відомо, що з них двох саме він хотів стати опікуном. Колись давно, в юності, він був «проблемним підлітком» (про що їй розповів, не вдаючись у подробиці) і соціальна працівниця зі школи записала його на програму «Старший брат». Ралфові завжди здавалося, що його старший брат — так він називає свого напутника — допоміг йому не збитися зі шляху. Але Діна від самого початку поставилася до Моллі з підозрою. Цьому посприяло те, що до Моллі в них жив хлопець, який спробував підпалити молодшу школу.

— Мені досить стресу на роботі, — каже Діна, підвищуючи голос. — Я не хочу приходити додому в це лайно.

Діна працює диспетчером у поліційному відділку Спрюс-Гарбора, і, на думку Моллі, це не надто напружена робота — кілька п’яних водіїв, рідкісні бійки, дрібні крадіжки, аварії. З усіх посад диспетчера у світі, напевно, менш напружену роботу, ніж у Спрюс-Гарборі, годі уявити. Але Діна від природи нервова. Їй дошкуляють найменші дрібниці. Як наче вона сподівається, що все буде гаразд, а коли це не справджується — що буває, звісно, досить часто, — вона сповнюється здивування й образи.