Читать «Гараж пана Якобса» онлайн - страница 85

Звичайно, він зробив дурницю, зійшовши на станції «Целендорф-Вест». Від «Ніколасзе» було б значно ближче. Але цією дорогою він ще ні разу не ходив, а познайомитись з місцевістю не завадить. Вольф звернув ліворуч і пройшов під залізничним мостом, йому треба було добрих півгодини йти пішки.

Цей міст нагадав йому про одну подію, яка сталась тут поблизу в середині 1949 року, тобто понад два роки тому. Підкуплені американцями юрми хуліганів хотіли припинити рух електропоїздів. Це вже була не просто собі крадіжка мідного проводу, а організована диверсія з метою пошкодити електричку, яка була у віданні східноберлінського магістрату. Якби це була звичайна крадіжка, то поліція Штумма неодмінно втрутилась би. А так вона змушена була лишатись бездіяльною. Заарештували лише кількох чоловік з народної поліції, які, відтісняючи хуліганів, ненароком перейшли межу залізничної лінії і таким чином вторглись на територію штуммівської поліції. Західному карному розшуку були відомі прізвища багатьох учасників диверсії, але за вказівкою згори уже на другий день розслідування було припинено. Комісар Вольф ще й зараз несхвально похитував головою, коли згадував про цю подію. Арештовано не бандитів, а працівників транспортної поліції, які чинили їм опір. Де ще таке видано?

Ця історія була однією з перших, що заронили в його душу сумніви. Ернст Вольф був спочатку людиною західної орієнтації. Він дуже цікавився технікою, і на нього завжди справляли глибоке враження чудеса американської індустрії — хоч те, що йому доводилось бачити, було в основному воєнною продукцією. Навіть усе, що він пережив в американському полоні, не похитнуло його симпатій. Голодний пайок, ночівлю просто неба, гумові кийки вартових — усе це можна було пробачити. На те й полон; яких же тут сподіватись церемоній? Повернувшись до Берліна, Вольф дуже зрадів, що його квартира, яку пощадили бомби, була в американському секторі.

Згодом, коли вибухла війна в Кореї, він почав розчаровуватись. То був саме час, коли західні держави, за висловом генерала Клея, скинули лайкові рукавички і розпочали ідеологічну війну. І Вольф дуже скоро пересвідчився, що в цій війні використовується не тільки ідеологічна зброя.

Вольф вийшов на Потсдамське шосе — дві паралельних голубуватих стрічки асфальту, по яких котились важкі грузовики, тріскотіли мотоцикли і з тихим гудінням проносились шикарні легкові машини. Лишалось ще п’ятнадцять хвилин дороги. Вольф звернув праворуч і замислено попростував далі, час від часу поглядаючи на автостраду. Він любив ці автомобілі, що виблискували хромом, але зовсім не вважав себе зобов’язаним любити їхніх власників. Чи багата людина неодмінно хороша? Нічого подібного. Чи обов’язково багата нація — наш друг і бажає нам добра? Зовсім ні. Але яка сила людей вірять у це!

Вольф злегка посміхнувся. Він у це вже не вірив. З якого часу, власне? Комісар згадав той день, коли він випадково зустрів на вулиці свого однополчанина, Мартіна Коха. Той жив тепер у східному секторі, працював у БФГ і був, як скоро виявилось, комуністом. Зав’язалась нескінченна розмова. Спочатку вони розмовляли на вулиці, потім у якомусь кафе і, нарешті, у Вольфа вдома. Вольф засипав свого приятеля запитаннями. Відповіді Коха багато чого йому роз’яснили.