Читать «Гараж пана Якобса» онлайн - страница 6

Що ж тепер робити? З Хельгою все скінчено. Не через те, що він втратив роботу. Це її зовсім не цікавить. Але в неї не вкладається в голові, як він міг таке зробити, — щось подібне вона сказала. Александер сумно подумав, що його начальник, зачерствілий криміналрат, виявив до нього більше розуміння, ніж дівчина, заради якої він, по суті, й поцупив ту сотню. «Не треба було казати їй, за що мене звільнили, тоді б… А втім, цим би я тільки позбавив її зручного приводу для розриву, бо вона б усе одно…»

Александерові думки перебив якийсь кремезний чоловік років сорока п’яти, в світло-сірому костюмі в дрібненьку клітку, що спинився перед його столиком.

— Пробачте, це місце не зайняте?

— Ні. — Александер жестом запросив незнайомого сідати. — Будь ласка.

Той сів. Александер крадькома поглядав на нього збоку. В незнайомого була велика голова з широким лобом і величезною лисиною, що вилискувала зеленим у світлі лампи. Темні, густі брови; м’ясистий ніс. Новий гість замовив собі півпляшки мозельського. Кілька тижнів тому про таку річ годі було й думати, але тепер з’явилось багато дечого з прихованих запасів. «Дехто позбувся всього в цій девальвації, — подумав Александер, — а інші понапихали повні кишені. Я ніколи не належатиму до тих, що вміють скористатися з моменту. Я, видно, надто дурний для цього. Три роки голоду, а зараз, коли можна пожити по-людському, немає грошей. Невдаха… От ще й роботу втратив».

Його сусід попивав вино маленькими ковтками. Нараз він обернувся так несподівано, що Александер не встиг відвести погляд, і сказав приємним низьким голосом:

— Ну що, друже мій? Топимо в чарці самотність?

Александерові не довелось відповідати, бо в цю мить велика люстра у залі погасла і оркестр замовк. Звідкись вихопився сліпучо-білий промінь прожектора, поблукав по стінах і нарешті намацав постать високого чоловіка в бездоганному фраку, який стояв посеред танцювальної площадки.

Чоловік вклонився:

— Дами і панове! Зараз перед вами виступить Соня Роте, відома зірка колишньої берлінської естради «Скала». Вона щойно повернулась з Мадріда і привезла «Танець на вулкані».

Промінь прожектора став зеленувато-блакитним, і, осяяна цим таємничим світлом, на площадку вийшла «зірка». В ту ж мить в оркестрі пролунав барабанний дроб, який бурхливо наростав. Оркестр Бена Гарді зчинив оглушливий шум. Виття саксофона перекривали здавлені зойки труби, на якій віртуозно грав сам капельмейстер. Але головну партію вів усе-таки великий барабан, глухий гуркіт якого супроводжувався червоними спалахами під скляною підлогою. Це ефектне поєднання музики й світла, очевидно, мало зображувати вулкан.

Александер обернувся до свого сусіда:

— Що ж, люди розважаються… І чим темніше й більше шуму, тим їм веселіше.

— Ваша правда. Не всі ж такі відлюдьки, як ми з вами.

Алкоголь і якась гарячкова веселість, що панувала в барі, вже трохи розвіяли поганий настрій Александера. Сусід, видно, був не від того, щоб зав’язати розмову. Трохи згодом він сказав: