Читать «Гараж пана Якобса» онлайн - страница 55

Очі в Йордана войовниче блищали, на серці в нього було вже легко. Він попростував до контори, мугикаючи собі під ніс: «Вабиш, чаруєш, зелений гаю, тільки самотність серце стискає…» Ступав він досить твердо, майже не заточувався. Що йому треба було в конторі, Ете й сам не знав. Мабуть, його гнала туди згадка про маленьку настінну шафку, у якій доктор Шерц зберігав горілку для шоферів і коньяк для кращих клієнтів.

Ете відчинив двері контори, став на порозі й дурнувато захихикав. Картина, що відкрилась перед ним, збудила в ньому нестримну веселість. У кімнаті не було нікого, крім податкового інспектора. Без піджака, з сигаретою в руці, він зігнувся над столом, майже сховавшись за стосом товстенних бухгалтерських книг і підшивок. У попільничці перед ним лежало вже з десяток недокурків.

— Будьте такі ласкаві, зачиніть двері, — промурмотів інспектор, не підводячи голови. Йордан послухався, потім підійшов ближче, став біля ревізора і зчудовано втупився в довгі колонки цифр.

— Братику, — забелькотів він, — що це ти робиш? Скажи мені, що ти робиш? Ну навіщо ти так стараєшся? Ось подивись на мене, — він фамільярно ляпнув інспектора брудною рукою по плечу. — Подивись, я старий чоловік, з мене вже порохня сиплеться, все життя гнув спину на роботі, тільки й знав гнути спину, а тепер що? Ну, скажи мені, що тепер? — і поторсав інспектора за плече, наче хотів привести його до тями й переконати в безглуздості цієї роботи.

Ревізор підвів голову й побачив над собою зморшкувате, помережане синіми жилками обличчя старого клоуна. Розтягнені в посмішці губи відкривали два ряди жовтих гнилих пеньків. Дихнувши ревізорові в лице горілчаним перегаром, Йордан пискляво, по-старечому захихикав, але раптом змовк і спохмурнів. На очі йому набігли сльози. Він одійшов і поліз у шафку на стіні.

В інспекторові, який спершу відчув тільки огиду, ворухнулось співчуття до старого.

— А що ж вам поперек дороги стало? — спитав він досить приязно.

Йордан не відповів. Він поставив на стіл дві чарки, відіткнув неповну пляшку горілки і тремтячою рукою наповнив чарки, розливаючи горілку на стіл.

— Вип’ємо по одній? — запропонував він ревізорові.

— Дякую, не хочу, — відповів той. — Та й вам я б не радив.

— Е, — сказав Йордан, — мені вже все одно. — Він гикнув. — Так чи так — все одно капут. Ви ж із сповідальні?

— Ні, звідки ви взяли?

— Хіба ви не по подушне? Хе-хе-хе… Не по… по душі?

— Та ні. Подушне? Тепер такого нема, просто — податки. — Ревізор засміявся, хоч усе це вже почало його дратувати.

Йордан одним духом вихилив свою чарку і похитав головою.

— Тоді я вам нічого не скажу. — Він подивився на ревізора сумним поглядом побитої собаки і почухав скуйовджену голову.

— А чому? — спитав той, аби щось сказати. «Хоч би вже скоріше хто прийшов та забрав його», — думав він. Йордан узяв другу чарку і теж вихилив. По його запалих щоках скотилися дві сльози, і він витер їх рукою. Потім нахилився над столом:

— Тільки нікому не кажіть!..

Раптом обличчя Ете пересмикнулось, і він верескливо захихикав, його маленьке, висхле тіло тряслося від нестямного реготу.