Читать «Москва Ординська. Книга друга» онлайн - страница 209
Володимир Білінський
Пізніше нащадки золотоординських ханів — московські царі, теж використовували цю зброю проти лідерів України. Згадаймо залитого кров’ю з голови до ніг московського царя Петра І і його чергову жертву — українського гетьмана Мазепу.
Сьогодні цією зброєю збирається скористатися московський піп Кирило, проповідуючи гнилу ідею «русского мира».
Пане Кириле, світ уже все це бачив! Бачив море людської крові, яку проливали ваші попередники заради цієї вигаданої московської ідеї. Зупиніться!..
Повернімося до московського князя Івана IVта його рішення скласти з себе титул царя. Цим ефектним кроком Іван IV в черговий раз обманював своїх покровителів — Османів і кримських ханів. Справа в тому, що новий Московський цар — Едігер, він же — Симеон Бекбулатович, уже був царем у Казані і Касимові. Отож, у Москві він просто залишився зі своїм старим титулом, але оскільки став володарем у Москві, то й титул отримав — Московського царя. Рішення московської верхівки було звичайним шахрайством, але зовні — бездоганне. І хоча Кримський хан розумів усю шахрайську суть цього кроку Івана IV, та вчинити нічого не міг, бо таке рішення задовольнило Османську імперію. Тим більше, що і новий цар Симеон та Іван IVдокладали значних зусиль, аби подобатись Османам.
Користуючись тим, що польський король Сигизмунд II помер у 1572 році і всі кращі полководці держави перебували в столиці та обговорювали кандидатуру нового короля, Іван IV особисто вирушив на Лівонський фронт, щоби показати союзникам своє старання. Звичайно, разом з Іваном IV перебував і новий московський цар Симеон Бекбулатович.
«1 января 1573 рус(ские) войска штурмом взяли опорный пункт шведов в Прибалтике Вейсенштейн (Пайду), в 1575 крепость Пернов (Пярну), а в результате кампании 1576 захватили ряд пунктов на побережье Балтийского м(моря). В 1577 Иван IV начал новый поход в Ливонию, осадив в январе Ревель; летом… (московська армія. —
Та успіхи московських татарських військ на цьому закінчилися. У 1576 році Польський Сейм обрав королем Речі Посполитої Стефана Баторія, який із 1579 року особисто очолив польсько–литовсько–руські війська в Лівонії. І хоча, за московськими даними, у Баторія було тільки 15–тисячне військо, тоді як московити мали майже 60–тисячну армію в Лівонії, та впродовж двох років московська татарщина втратила в Балтії все, що завоювала протягом 20 років загарбницької війни.
«Решение Ивана в этот критический момент определилось столько же его темпераментом, сколько и отчетливым пониманием причин слабости своего войска. Иван не был храбрым воином. При создавшихся условиях ему не могла прийти в голову мысль во главе своих бояр броситься навстречу Баторию» [114, с. 331].
Прихопивши з собою московського царя Симеона Бекбу латовича, Дван IV втік з Лівонії до Москви. Що цікаво: Стамбул і Крим у ті роки не чіпали свого московського сателіта, а дипломатично підтримували, погрожуючи полякам війною, якщо ті не підпишуть з Москвою тимчасовий мир.