Ось я лишаю зброю й починаю повзти, повзти від того, в що ніколи не вірив, ось обповзаю дороги та очерети,обповзаю мертвих патрульних і розірваних командирів,обповзаю чужі кордони, обповзаю фортечні мости, обповзаю вітчизну — безкінечну і зайву.В мене ще стільки часу, мені ще стільки повзти, тому яка різниця, що саме я обповзаю.Кожна ніч була повільною, мов ріка.Кожен день був очікуваним, як дарунок.Слова подяки й погорди злітають з мого язика. Темрява — тепла й липка, ніби овечий шлунок.З землі говорять померлі, з неба говорять святі.Але навіть у їхній зневазі є співчуття і міра.Хай мені немає куди іти в цьому житті — розвалена чорна земля стереже дезертира.Що в твоїм серці, країно, що в твоїй голові?Я навіть не знаю, з яких кольорів зшиваються наші стяги. Біси стоять при мені — недовірливі і живі, і дорікають мені словами моєї присяги.Коли я все це забуду і заберуся геть, коли перестануть снитись мерці, що спливають рікою, коли в кожній смерті буду бачити просто смерть, коли голос знову буде дзвінким, а совість легкою,коли вже не лякатиме, як огортає пітьма і як луною наповнюється кожен видих, я теж говоритиму, говоритиму з усіма, говоритиму про живих, говоритиму про вбитих,Десять тисяч загиблих слухають у землі.Десять тисяч святих слухають над головою. Голоси загиблих далекі й від цього злі.Голоси святих теж злі й пахнуть травою.Люди визирають із вікон, вибігають із теплих квартир.До літнього міста вертається дезертир.Ховається від розмов, як від вогню.Не пам’ятає адрес, не пізнає рідню.І рідня теж, вертаючись до будинку свого, не пізнає його, не пізнає його.
Солдатське взуття — саме для цих кам’яних доріг…
+ + +
Солдатське взуття — саме для цих кам’яних доріг.Господь двадцять років тебе муштрував та беріг, тримав тебе в казармах, у піхотних військах, вчив на своїх помилках — на біблії й на казках.Господь вдихнув життя в твій бойовий протигаз.Все, що в тебе є — це вибір померти за кожного з нас, все, що в тебе є — це свобода загинути у бою.Господь зніме з тебе жетон і всю провину твою.Господь зніме з тебе взуття, зріже шнурівки ножем.Взуття повинні носити живі, ми його збережем.В цих болотах, на цій землі куди без міцного взуття, без штабного паскудства, без артилерійського прикриття?Доки в горлі відвага, доки в серці закон, сурми, сурми, піхотинцю, ось він — твій Єрихон.Стіни падуть і знамена падуть, почувши твою сурму. Плакатимеш в розбитих кварталах, не знаючи сам чому.Це все сурма, яку чомусь вклали тобі до рук.Це її золоте піднебіння, вбивчий холодний звук.Чуєш, щось торкається серця? Це коріння трави.Земля міняє хімічний склад від того, що в неї лягаєте ви.Це все сурма, ти бачиш сам — вся справа в сурмі.Краще гребти на галерах, краще гнити в тюрмі, аніж сурмити й бачити, як вогонь зжирає міста.Кожне життя — неймовірно складне — завершує смерть — дивовижно проста.Солдатські душі — якраз для його таборів.Він завжди тішиться тим, хто до нього забрів, тішиться кожній можливості побути з нами всіма, і саме тому в твоїх руках ця невагома сурма.Завжди намагається нам пояснити, як триматись землі, як оминати пастки, як не губитись в імлі, як не боятися темряви, не боятися висоти.Думаю, він і сам не знає, як нам допомогти.
