Читать «Стефені Маєр. Господиня» онлайн - страница 9

Водночас ходили чутки про те, що людські тіла настільки дужі, аж душі часом не витримували і були змушені їх полишати. То були тіла, свідомість яких неможливо було повністю підкорити. Душі ставали особистостями своїх тіл, а не навпаки. Вигадки. Безглузді чутки. Божевілля.

Але це дуже схоже на те, про що говорив цілитель…

Я відігнала від себе цю думку. Цілком очевидно: його незадоволення пояснювалося тим, що більшість із нас неприязно ставляться до покликання шукачів. Хто ж бо з власної волі обирає життя, сповнене конфліктів і переслідувань? Кому подобається вистежувати і брати в полон непокірних носіїв? Хто захоче мати справу з жорстокістю цього особливого виду, цих войовничих людей, які вбивають так легко, так бездумно? Тут, на планеті Земля, шукачі стали практично… міліцією — мій новий мозок підказав назву для незнайомого поняття. Панує думка, що тільки найменш розвинені, найменш цивілізовані душі, яких серед нас дуже мало, стають на шлях шукачів.

Утім, на Землі шукачі отримали новий статус. Ніколи ще окупація не носила такого викривленого характеру. Ніколи ще вона не перетворювалася на жорстоку і криваву різанину. Ніколи раніше тисячі душ не приносилися в жертву. Шукачі стояли, наче могутній щит, а душі цього світу їм троєкратно заборгували: за безпеку, яку вони гарантували шляхом кровопролиття, за те, що кожного дня добровільно наражалися на справжню смерть, і за те, що продовжували постачати нові тіла.

Тепер, коли небезпека начебто позаду, виявилося, що вдячність до шукачів потьмяніла. І принаймні для цієї шукачки, чию розмову я підслухала, переміна була не з приємних.

Було нескладно уявити, чого вона від мене хоче. І незважаючи на те, що цілитель намагався виграти для мене трохи часу для знайомства з новим тілом, я вже знала, що докладу максимум зусиль, аби допомогти шукачці. Громадянський обов’язок стоїть на першому місці для будь-якої душі.

Я глибоко вдихнула, аби зібратися на силі. Монітор зафіксував рух. Я усвідомлювала, що тягну час. Мені було страшно, хоч як не хотілося це визнавати. Аби надати шукачці потрібну інформацію, мені доведеться копирсатися у страхітливих спогадах, які змусили мене кричати від жаху. Крім того, я боялася голосу, який так чітко лунав у моїй голові. Але тепер господиня мовчала, як їй і належало. Вона теж перетворилася на спогад.

Я не повинна боятися. Тепер мене звати Вандрівниця, і я заслужила це ім’я.

Зробивши ще один глибокий вдих, я занурилась у страхітливі спогади і, міцно зціпивши зуби, пішла у лобову атаку.

Я змогла перескочити кінець — він мене більше не приголомшував. Наче в режимі швидкого перемотування, я знову бігла крізь темряву, здригаючись і намагаючись нічого не відчувати. Все минулося дуже швидко.

Потому як я подолала цей бар’єр, вже було неважко пролітати повз не такі бентежні спогади, збираючи бажану інформацію. Я бачила, як дівчина приїхала в це холодне місто — посеред ночі, на краденій машині, яку обрала за непримітність. У темряві дівчина йшла вулицями Чикаго, під курткою здригаючись від холоду.